Ви перебуваєте: Морс » Знаменитості » «Скрябін»: десять років самотності

2500|

«Скрябін»: десять років самотності

(спроба подивитися крізь прозорі окуляри)

«Скрябін»: десять років самотності

30 травня 1999 року на майдані Незалежності святкували день Києва. Багатотисячний натовп, звиклий до велелюдних концертів у передвиборну пору, сприйняв виступ групи “СКРЯБІН” як “один з”. “Танець Пінгвіна”, “Клей” - ці пісні були вже знайомі публіці з недавніх концертів. До “Скрябінів” звикли, як до постійних учасників частих тепер “концертів на майданах”. І мало хто з присутніх там знав, що рівно десять років тому, сидячи в підвалі містечкового ПК, ці троє молодих людей були змушені, підштовхувані якоюсь дивною силою, взятися за інструменти й заграти свою першу пісню. А знали б – мусили б дякувати саме цій дивній силі за те, що тепер мають можливість танцювати свій укоханий “танець пінгвіна”, не задумуючись про той довгий шлях, який привів новояворівських музикантів до таких ось танців.

Олег Ясінський – людина, чия велика любов до “СКРЯБІНа” та не менша обізнаність у їхній історії стала в великій пригоді при написанні цієї історії – мав мрію створити історію “СКРЯБІНа”, складену зі слів пісень, що відбивали б їхній стан у той чи інший період. Але, здається, ця КАЗКА про “СКРЯБІН” вже написана – ними самими. І навряд чи комусь, хто з нею не знайомий, буде цікаво читати не-казкову історію їхнього життя.

Є велика спокуса розглядати історію “СКРЯБІНа” в ключі трагедії житті людини, яку не зможуть зрозуміти навколишні. Людини, яка, власне, не винна в тому, що створена не такою, як всі, і спершу навіть страждає від цієї своєї відмінності. . . А потім, нарешті, доростає до розуміння того, що бути “не таким” серед “таких” – це своєрідна перевага. Власне, це доля не тільки наших кумирів: це й доля кожного з нас. Тож дивімося на “СКРЯБІН” як на “СКРЯБІН”. А решту ви почуєте, встромивши касету в свій магнітофон та натиснувши PLAY.

І

Починати розповідь про “СКРЯБІН” доводиться з досить далекого минулого. Отже, 17 серпня 1968 року народився Андрій Вікторович Кузьменко, громадськості відомий під іменем Кузьма. Сталася ця епохальна подія у маленькому місті Самбір на Львівщині. Син інженера та вчительки музики, єдина дитина в сім*ї, Кузьма ріс незвичайним хлопчиком: мріяв бути водієм сміттєвозки, вже у 3 роки із фанерною саморобною гітарою “виконував” для гостей “Червону Руту” (єдиний на той час український шлягер), зате, коли у другому класі матір спорядила його до музичної школи, абсолютно не мав охоти до тієї науки. Втім, “гумовий тапочок” Ольги Михайлівни, яким вона заганяла його на музику, дався взнаки – Кузьма закінчив-таки музичну школу за класом фортепіано. Більшу частину дитинства Кузьма прожив у іншому невеличкому галицькому місті Новий Розділ.

У 10 років до Кузьми раптом прийшло усвідомлення того, що музика – це дещо більше, ніж просто звуки, що досить неважко власноруч зробити те, що зрозуміють тисячі інших людей. Першим поштовхом до творчості була пісня зі збірки зарубіжних хітів – “Lady Madonna” “THE BEATLES”. Втім, для Кузьми це був скоріше символ: він вперше підібрав цю мелодію на своєму піаніно. Згодом його почала цікавити популярна й передова тоді у світі диско-музика: “BONEY M”, “PROCOL HARUM” тощо – він мінявся із друзями платівками, хоча ніколи не ходив на танці.

Навчання у школі в Новому Роздолі закінчилося для Кузьми трагічно: коли він мав лише 13 років, його зрадив найліпший друг. Ніхто не знає подробиць – Кузьма й досі болісно реагує на згадки про цю подію. “Я просто не хотів знаходитися в одному місті з людиною, що насрала на нашу дружбу!” – лаконічно характеризує Кузьма свій тогочасний стан. Батьки пішли назустріч синові: у 1981 році Кузьменки переїхали до Новояворівського – маленького містечка у 40 хвилинах електричкою на захід від Львова (і зовсім неподалік від кордону з Польщею), життя якого цілком залежало від сірчаних копалень. Власне, за часів Кузьмової юності ця індустрія знаходилася у розквіті, але приблизно під час заснування “СКРЯБІНа” почала занепадати, і життя маленького техногенного містечка з коробками нових будівель поступово завмирало.

У Новояворівському Ольга Михайлівна влаштувалася вчителькою до музичної школи – викладати фортепіано, а також ансамбль народних інструментів додатковим предметом (що, як свідчить Ростік, давало і додаткові гроші). Кузьму ж було влаштовано до 8 класу місцевої школи №1 – тієї ж самої, де вже вчився Ростік.

Новояворівське – дивне місто: знаходячись в УРСР, воно могло насолоджуватися рідкісним для радянського народу благом – польським радіо та телебаченням, яке тут здебільшого заступало радянське (так є й досі щодо українського). Для юного меломана не було нічого кращого, аніж ті радіостанції, по яких передавали найсучаснішу музику – як польську, так і західну, інколи цілими альбомами. Кузьма навіть у школу носив з собою приймач. Звісно, частина тієї музики потрапляла на магнітну плівку новояворівських хлопаків. Кузьму цікавило все: диско, нью-романтик, нью-вейв; а у 1983 році по третій програмі польського радіо, в передачі “Цілий той рок” він уперше почув групу “EXPLOITED” – брудну, енергійну, жорстку й відверту музику в стилі хардкор-панк...

Доля хлопця була вирішена. “Панк включив у мені зовсім нову людину, “ – стверджував він. Він записував, переслуховував і. . . танцював. Невдовзі відбувся своєрідний дебют Кузьми як “ді-джея”: презентація панк-року на місцевій дискотеці була вдалою, і тепер під хардкор танцював увесь Новояворівськ. . . Але цього було замало – Кузьма хотів створювати музику сам. У групі, що грала на танцях, Кузьма оволодів гітарою. Невдовзі зі складу шкільної дискотекової групи, здебільшого однокласників Кузьми, була створена панкова група – “ЛАНЦЮГОВА РЕАКЦІЯ”.

Молодіжна група не могла в ті часи існувати просто так: юні панки мусили грати на танцях, щоб реалізувати свої потреби – танцювати під живу музику у галицьких містечках було модно (не рідкість таке й нині). Для репетицій “ЛАНЦЮГОВІЙ РЕАКЦІЇ” було дозволено займати актовий зал тієї ж школи № 1 – допоміг завуч, але, звісно, їхній репертуар мусив бути неоднорідним. У якості колонок використовувались гучномовці на кшталт тих, що висіли на стовпах, і в один і той самий динамік підключалися і гітара, і вокал – просто ідеал для панків! На танцях співалися відомі танцювальні шлягери англійською, польською та навіть російською мовами – а на репетиціях записувалися дедалі жорсткіші, самобутніші і щоразу нові панкові альбоми. Записувалися і витиралися... Тим часом чудернацький вигляд молодиків (Кузьма у розбірці позбувся навіть кількох зубів, і намагався створити на своїй голові подобу панківської зачіски) привертав увагу громадськості , шкільної адміністрації та навіть міліції.

Якраз у цей період – 1983-85 роки – у житті Кузьми з*являються і двоє інших героїв нашої історії.

Домішевський Ростислав Здіславович (в період “Спати” він збув відомий під прізвиськом Sleeper, у “СКРЯБІНі” називався Рой) народився 30 січня 1971 року у Немирові, за 20 кілометрів від Новояворівського. Власне, жили його батьки у Новояворівську, але матір, що працювала у Немирові в лікарні, вирішила народжувати там. Це був зібраний, серйозний, дещо замкнений хлопчик. Про його дитинство ми знаємо зі слів його друга, що в подальшому зіграв неабияку роль у житті “СКРЯБІНа” - Андрія “К*юра” Штурми. Ростік рано навчився читати, з 2 класу постійно виходив на сцену у школі і перші три шкільні роки був смертельно закоханий у першу красуню в класі – Анджелу. Вчився в музичній школі за класом скрипки – Кузьмова мама і в нього викладала фортепіано – але на 6 році навчання, перед самою розв*язкою, не витерпів та кинув.

Своєю пристрастною любов*ю до книжок Ростік шокував однолітків. К*юр пригадує, як колись ще в досить ніжному шкільному віці Рой приніс до школи Шекспіра і дуже серйозно його читав. К*юр намагався наслідувати його, та потім передумав: зрозумів, що читати – то “не його”. Звідки було знати К*юру, що якраз його “читацтво” триватиме найдовше з усіх, а захоплення Ростіка літературою виллється у серйозні, нестандартні, образні тексти, які хлопець невдовзі почне реалізувати з гітарою в руках?

“Тут треба розповісти про постать Турко Мирослав Мирославович, - розповідає Ростік. – ТММ був колегою мого батька – ще за часів молодості вони разом виступали:ТММ грав на акордеоні, а тато співав анекдоти і частушки, і досягли добрих успіхів. Одним словом, ще коли я був малий – десь у п*ятому класі – ТММ зібрав групу малих (в моєму класі вчився його син Володя) з іншими моїми однокласниками. В тому числі Ростік Хрущ – на клавішах. То власне в тій групі я взяв в руки бас. Ще в ТММ була старша група, в ній грав старший на 4 роки брат Володі – Лесик Турко. З часом наша група розпалась. Старша теж. . . “

Кузьма був загальним улюбленцем і кумиром для всієї школи, і Ростік, бувши на три класи меншим, не міг не захоплюватися його постаттю. Він часто стояв під вікнами актового залу, слухаючи репетиції “ЛАНЦЮГОВОЇ РЕАКЦІЇ”, але не смів проситися – був ще замалий. Втім, Кузьма виділяв його ще з 6-7 класу: Ростік згадував, що то саме Кузьма відкрив йому очі на музику, яка невдовзі замінила в житті Ростіка книжки: записав йому котушку нормальної рок-музики, польських груп “LADY PANK” i “TSA”. У 1985 році Ростік навіть познайомив Кузьму з К*юром, який вже тоді починав захоплюватися складною, різноплановою музикою “The Cure”, за що й отримав таке прізвисько, котре замінило йому ім*я.

У той самий час на видноколі з*являється й Шура: щоправда, зовсім ще невеличкий хлопчик – він щойно вступив до тієї ж музичної школи, за класом баяна. Власне, знайомство старших членів групи з ним відбудеться набагато пізніше – у 1988 році. Народився Сергій Володимирович Гера 8 січня 1974 року, і навряд чи в той час, навчаючись у 4 класі школи №2, планував зв*язати своє життя з музикою. Втім, прізвисько “Шура” в нього вже було: колись його випадково назвав так учитель, і з тих пір ніхто й не пробував називати хлопця інакше. Він і сам терпіти не може своє “справжнє” ім*я.

У 1985 році Кузьма закінчив школу і, звичайно, мусив визначитися із майбутнім. Окрім музики, кар*єра в якій унеможливлювалася ворожим ставленням батьків, Кузьму приваблювала хіба що медицина: він подумував стати лікарем-неврологом. Але у Львівському медичному інституті його спіткала невдача: він провалився на творі, і, щоб не втрачати рік і не потрапити до лав Радянської Армії, мусив рік провчитися на штукатура в СПТУ (там він мав також певну групу – “РЕАНІМАЦІЯ”, своєрідне продовження “ЛАНЦЮГОВОЇ РЕАКЦіЇ”), а наступного року відрядитися аж до Росії, до міста Петрозаводська, де вступив на медичний факультет Карельського Університету на ту-таки неврологію. Звісно, це був не найкращий вихід. Але з часом був шанс перевестися до Львова, до того ж саме з Карелії Кузьма прислав друзям свої перші вірші – які, за свідченням Ростіка, були чимось неймовірним.

Навчання та відсутність друзів відбили в Кузьми всяку охоту до музики. А за рік сталося дещо вже зовсім карколомне: його, які і багатьох радянських студентів, забрали до армії. Служити довелося у місті Калініні, під Москвою, і хоч посада, до якої він дослужився, була неабияка – заступник начальника неврологічного відділення військового шпиталю – однаково Кузьма був не в захваті від такої зміни обставин. Щоправда, тут, у більш культурному (в порівнянні з Карелією) середовищі, він знову міг реалізувати свою любов до музики. Сприяло тому знайомство із росіянином Володею Шкондою, музичні смаки якого приблизно відповідали Кузьмовим. Вони організували подобу групи – Володя грав на гітарі, а Кузьма – на піаніно. На Кузьму вплинуло відвідування концертів тогочасних російських рок-груп, а також приголомшливе видовище відеокліпу “Танці” групи “ВВ”, який він побачив у 1988 році в “Утрєннєй почьтє”. Тоді Кузьма нарешті зрозумів, що українська музика може існувати як така.

Наближалося завершення терміну служби, і Кузьма мусив піклуватися про переведення до Львова. Щоправда, виявилося, що на неврологію безкоштовно перевестися неможливо, і довелося стати... стоматологом. Звісно, це назавжди відбило в Кузьми всяке бажання бути медиком. Він твердо вирішив займатися музикою. До того ж у Новояворівському багато що змінилося за той час...



ІІ

Від*їжджаючи, Кузьма залишив Ростіка підлітком, а Шуру й зовсім дитиною. Та за три з половиною роки змінилося багато. Ростік - тонкий, вразливий та дивакуватий юнак, - закінчив у 1988 році школу, і тепер вступив до СПТУ-56 на спеціальність монтажника електроапаратури: йому залишався рік до армії. Він починав писати оригінальні, ні на що не схожі вірші. Насіння, закинуте в його душу Кузьмою, проросло: Ростіка дедалі більше цікавила музика. Він став завзятим металістом, купу часу проводив у неформальній тусовці “Металманія”, відвідував концерти метальових команд разом з колегами: К*юром, Пінчею, Рудіком, Дротом, своїм однокласником Ваською Баганом. Всі вони, звісно, мріяли грати справжню музику. Та для цього потрібна була аппаратура – а її в Новояворівському можливо було дістати хіба що в палаці культури “Кристал”, місцевому культурному осередку.

Те, що сталося, можна було назвати подарунком долі. На дискотеці в “Кристалі”, яку щоразу відвідував Ростік, до нього підійшов керівник музичних гуртків ПК Юрій Ігорович Дацко. У нього була аппаратура, а також серйозні плани щодо створення свого вокально-інструментального ансамблю, художнім керівником якого він повинен був стати. Забігаючи вперед, скажемо, що його мрія за кілька років здійснилася: в “Кристалі” зібралася група “НАРЕШТІ”, що грала дещо середнє між шансоном та традиційною українською естрадою. Ця група, як не дивно, існує і досі, хоча їм доводилося заробляти на життя не найприємнішою роботою.

Ростіка Дацко знав як виконавчого й серйозного хлопця. До того ж він знався на музиці. “Ось тобі ключі, - сказав Дацко, - там аппаратура, назбирай хлопців і готуй матеріал, щоби грати на весіллях і танцях. “ Такий шанс був даний не для того, щоб його втратити: Ростік швидко погодився, і коли через півтора місяці Дацко прийшов на ревізію – він побачив зовсім не те, про що просив, себто зовсім не поп-групу “НАРЕШТІ”. Це була нормальна панкова група – “НАША КАНТОРА”. Історія не донесла до нас слів, якими Юрій Ігорович зустрів цю новину, але факт той, що він не зігнав хлопців з насидженого місця, а навіть навпаки – надав їм повну свободу дій.

У процесі шукання кадрів до нової групи Ростіку було показано на Шуру. Він і його друзі Славік Пономарьов та Андрій Гула мали досить “кустарну” групу у своїй школі. Клавішних у них там не було, і Шура мусив грати на баяні, що лежав на столі. До того баяна підключали звукознімачі. Коли Ростік запропонував Шурі партнерство, той гордо відмовився: мовляв, група у мене вже є. Коли ж невдовзі Ростіку показали Пономарьова, той погодився без зайвих кокетувань, і згодом Ростік дуже здивувався, що Пономар кинув саме ту групу, яку відмовився зраджувати Шура.

Перші чотири речі “НАШОЇ КАНТОРИ” Ростік демонстрував К*юрові; той стверджує, що вони – а особливо пісня “Киці” – дуже нагадували “The Cure”, особливо Ростікова гітара (на бас-гітарі грав тоді їхній одноліток Боря Антонишин). Взагалі, всякий, хто колись знайомився з побутом шкільних та взагалі підліткових підвальних самодіяльних груп, знає, що за значущістю для них процес створення музики суттєво поступається простому спілкуванню, “розумній організації дозвілля”, елементу романтики та самовираження у такій “дорослій” діяльності, як музика.

Головним у підвалі був, безперечно, Ростік: він проводив тут весь свій вільний від навчання в СПТУ час, навіть спав там цілий тиждень після чергової сварки з мамою (якій не подобалося, що поступово півквартири перекочувало до “Кристалу”), тому, коли всьому тому треба було придумати назву, охрестив новостворену студію “СПАТИ”. Згодом вже Кузьма придумав розшифровку: “Студія патологічної тиші” (“патологічність” тиші полягає в її відсутності). Втім, Ростік стверджує, що назва “СПАТИ” походить від того, що вони зазвичай виходили зі студії вранці, а ніч, коли треба спати, проводили там, а спав він вже в новому приміщенні, яке для “СКРЯБІНа” виділив у 1992 році директор ПК Василь Янчар.

Підвал, як магніт, приваблював молодих хлопців, які не мали певного зайняття і любили музику. Від часів створення “Спати” там зібралися, окрім Ростіка: його друг К*юр, який ні на чому ніколи не вмів грати, “мультиінструменталіст” Шура, Мирослав та Богдан Либа, Андрій Гула, також нічому не вчений Славік Пономарьов (в подальшому ударник), Вася Пінчук, Рудік, Іван Дроцик, Ростік Хрущ, Роман Брама, Боря Антонишин та інші. Спробами хлопців також зацікавився звукорежисер, ведучий дискотек у “Кристалі”, старший за них усіх – Саня Скрябін, він же Скряба. Він мав мікшерний пульт та магнітофони, і “НАША КАНТОРА” звернулася до нього по допомогу. Невдовзі він вже виконував обов*язки звукорежисера студії, хоча нічого, крім проблем – діяльністю “Спати” всерйоз цікавилася міліція – з того не мав. Скряба, знов-таки, ні на чому грати не вмів – лише “зводив то всьо докупи”.

Ростік грав на гітарі щось на кшталт “нової хвилі”, а також виступав автором текстів “НАШОЇ КАНТОРИ”, які збереглися й досі. Звісно, хлопців не дуже вітали на весіллях і танцях, але весь без винятку персонал ПК “Кристал” був від них у захваті.

Саме в такий час додому повернувся Кузьма. Якимось чином він знісся з Мирославом Турко, чий син Лесик ще служив у морфлоті. Кузьма запропонував ТММ набрати нову групу: його і всіх його друзів. Грали вони різноманітну музику: і відому всім польську, і “власного виробництва” – на тексти Кузьми. “То була дуже мелодійна і інтелігентна поп-музика з дуже добрими, глибокими українськими текстами (досі такої ще ніхто не спромігся заграти тут). – розповідає Ростік. – Той момент з*єднання був дуже цікавий. Я пам*ятаю, що був спільний концерт зі “старшою” групою (отою Кузьмовою). То власне той концерт, коли Шура сидів у відео-барі, а ми його шукали на сцену. То містя того концерту була розмова з Кузьмю про можливу співпрацю. І десь у той період вийшов у світ і появився в наших магазинах подвійний альбом польської групи “Perfect”, до запису якого вони запросили всіх своїх друзів з інших польських груп. Вийшов дуже цікавий альбом, де пісні відрізнялися одна від одною і за стилем, і за звучанням. То наштовхнуло мене на ідею записати такий альбом – різні стилі будуть фірмуватись іншими нащвами, буде багато груп і багато пісень. Проект мав називатись “НЕМА ЧАСУ”. Була написана навіть титульна пісня, кожен співав свій куплет: Кузьма: котрий вже день читаю небо, банками п*ю томатний сок, на дачі сплю, думки збираю, і не дивлюся на дівок; Абрам: кому потрібні сни чудесні, вони прекрасні лиш вночі, тут не придумаєш нічого, і не напишеш – хоч кричи; Ростік – сніданок зранку не смакує, бо злий був сон – автобус втік, всі мають час а я постійно запізно встав, запізно ліг; приспів: НЕМА ЧА-А-А-СУ; і всі разом -–там за дверима крутять фільми (поряд зі студією була сцена, на якій в неділю – кіно), а в Пунцо відеосеанс (Пунцо – ще одне “Спатівське” прізвисько Скряби, він крутив відео в барі), від Джека лист прийшов короткий (Джек – однокласник Кузьми і Абрама, гітарист, був в армії), нема часу впадати в транс; приспів. То був наш гімн – у нас не було часу. Була купа ідей і всі хотілось зреалізувати.” Обидва “Кристалівські” колективи з*єдналися – то була весна 1989 року – і з того повинно було щось бути.

Назвати когось із них “групою” було неможливо: десяток хлопаків, у різній мірі стосуючись музики і захоплюючись різними стилями й напрямами, цілком вільно комбінувалися у різних “проектах”, вага кожного з яких часто дорівнювала одній пісні. Ті рештки тогочасної музики, що дійшли до скрябонутих, мало нагадують будь-що зі “СКРЯБІНа”; навряд чи можна вважати то “інтродукцією” до спільної роботи Кузьми, Шури й Ростіка. Кузьма, закривши свою безнадійну групу, брав участь у “проектах” “АСОЦІАЦІЯ ДЖЕНТЛЬМЕНІВ”, “УКО”, “ТРУНА”, “DEATH TIME BOYS”; Ростік, окрім “НАШОЇ КАНТОРИ” – у групах “БАРДАК”, “ДИЗЕНТЕРІЯ”, “СКАЖЕНИЙ СМІХ” , “THE ONE”, “VOICE OF HELL”; Шурин основний проект був “ГОНЗО І БРАТИ (ЧУЖІ СИГАРЕТИ)” – панкова група, що перша організувалася з музикантів та друзів “НАШОЇ КАНТОРИ”, започаткувавши традицію “випадкових зв*язків”, - але також він був задіяний у групах “GPX-drei” та “ТЕПЛО ЗЕМЛІ”, від якої нам залишилася чарівна пісня “ТІНА, ТІНА”, в якій співають Славік Пономарьов та невідома історії Ксюха. Шура грав на всьому, від бас- та електрогітари до барабанів, але вже схилявся до клавіш. Стилі цих ”груп” також були найрізноманітніші: від “теплого” нью-романтика в дусі “ALPHAVILLE” до екстремального хардкор-панка.

Зазвичай “дослідники” наголошують на великому впливі “DEPECHE MODE” на формування музичного світогляду “Скрябінців” та музики “СКРЯБІНа”. Насправді з усіх трьох справжнім фанатом “DM” є лише Шура; він має все необхідне причандалля і всі можливі (які зміг знайти в Україні та за кордоном) диски. Шуру на “DEPECHE” “присадив”, за його власними словами, Кузьма, який перший з них усіх почав то слухати ще в дитинстві – у 1982-83 роках. Але сам Кузьма має найрізноманітніші музичні смаки. Ростік спершу взагалі не сприймав “DEPECHE”, хоч як Шура намагався йому розтлумачити всі його позитивні боки, і тільки в 1993 році, з виходом “Songs of Faith and Devotion” – найроковішого і першого офіційно виданого в колишньому СРСР альбому “DEPECHE MODE” – почав то сприймати. Взагалі, Ростік називає своїми “богами” групу “U2”, а Кузьма освідчувався в коханні “The Cure” (лідера цієї команди Роберта Сміта йому пощастило бачити на фестивалі в Берліні). Від себе пораджу: облиште шукати музичні корені “Скрябінської” музики, зразки, яким вони наслідували! Це марна справа.

У 1989 році музиканти “Спати” розпочали своє сходження на Парнас: Кузьма і К*юр подали зголошення на перший авангардовий фестиваль “Вивих*90”, що задумувався у Львові. За свідченнями Ростіка (інші це заперечують), команда їхня звалася “Сидіння разом”. Неорганізовані, абияк вдягнені панки всі разом вилізли на сцену фестивалю - хто з гітарою, хто з баяном, - і, звичайно, наробили багато галасу. Тоді на сцені було багато тих, хто взагалі не вмів грати: К*юр, Скряба, Славік Пономарьов – а також “справжні” музиканти Андрій Гула та Миросик Либа, ну і Кузьма й Шура. Ростік участі в тому не брав – вже пішов в армію. Музиканти “Спати” навіть не узгодили між собою репертуар. Але той фестиваль, а також “Вивих” у наступному році, були для них справді своєрідним стартовим майданчиком. Таксамо тоді починали і інші галицькі групи: “Мертвий півень”, “Плач Єремії” тощо. В рамках львівської рок-сцени “Скрябінам” довелося варитися ще досить довгий час. До того ж “Спатівців” помітили (саме там Бебешко вперше побачив їхній виступ і запропонував Кузьмі взяти участь у відбірковому турі “Червоної Рути”), і навіть запропонували їм відвідати якийсь фестиваль у Польщі. Щоправда, нічого, крім тривалих проблем з міліцією (на цей раз це було серйозно - аж до КДБ та тиску на батьків, що тривав до 1991 року), з того не вийшло.

Одного разу з Нового Роздолу спеціально приїхав оператор, щоб відзняти на відео показовий виступ всіх груп, що гніздилися в “Кристалі”. Мастер-касету, на якій були записані виступи всіх груп від “НАШОЇ КАНТОРИ” до найостанніших, взяв подивитися Шура зі своїми друзями, і в результаті на неї записали мультики Діснея. Цей факт приховували від Ростіка аж до його повернення з армії, але врешті-решт він дізнався і мало не вмер від розпачу: це було чи не єдине документальне підтвердження існування “Спатівських” груп.

Ростік коментує: “Невеликий фрагмент відеозапису з 1990 чи 91 року (коли то було, вже не пам`ятаю, я був ше в армії) всетаки зберігся до сьогодні. На ньому є кілька кавалків, коли буде нагода - можна буде розповсюдити то відео. Відносно події : оператор приїздив два рази. Робилось то і за участі Зайковського. Перший раз мене не було, коли я приїхав на відпустку додому, хлопці покликали ше раз того оператора і ми записали практично всі існуючі на той час проекти, в тому числі і “Наша Кантора”, чого мені власне найбільше і шкода.”

Так тривало до кінця весни; тоді екзамени, а там курорти та весінній призов до армії здорово покосили ряди “Спатівців”. ”А вліті всі шось розійшлись – і вже нікого тут нема, “ – словами зі “Скрябінської” пісні. В підвалі “Кристалу” залишилися Кузьма, Шура, Ростік, Яцишин, К*юр та Скряба. Звісно, їм нічого не залишалося, крім як зробити щось разом.


ІІІ

Про утворення “СКРЯБІНа” розповідає Ростік: “Група “СКРЯБІН” виникла не одразу. Я допомагав Кузьмі і Абраму записати їхні пісні (репертуар зі “старшої” групи). Називався той проект “Асоціація Джентльменів”. В студії був жорсткий розпорядок: хто коли пишеться. . І от на один з назначених днів не прийшов на запис “Асоціації” Абрам. Чекаючи його, Кузьма награвав собі на клавішах темку, шо прийшла йому в голову напередодні вдома. Мені тема дуже сподобалась. Я підібрав хід на басі (який до сьогодні є моїм самим улюбленим куском придуманої мною музики) і нам шораз більше подобалось. Прийшов Скряба, тоже догнав. Ми почали то писати. За один день звичайно не закінчили і домовились на наступний. Коли зібрались знов - не виявилось під рукою бабіни, на яку вчора записували. Кузьма сказав “фігня - я пам`ятаю” і в результаті заграв дуже подібну тему, але не таку саму. Так народився “Чуєш Біль”. Композиція з попереднього дня теж лишилась - як “Nobody fools me after”. Потім були “Хмари там де шторм”, “Син дощу”, “О, Ніза”, “Інтро- рік пройшов, як він пішов у світ”(втрачена зовсім), “L`amour attack”, “Don`t wanna miss you”. Сиділи ми до третьої вночі, на деяких піснях чути грюкіт чергових в двері - ми страшно деяким надоїдали. І після запису довго стояли на роздоріжжі - кожному до дому в інший бік - я, Кузьма і Скряба і мріяли про популярність нашої музики.”

Отже, від початку спільний проект Кузьми, Шури, Ростіка, Ігора та Скряби не мав навіть назви – це була звичайна “Спатівська” “група”. Пісні у “Спатівських” панків, окрім “НАШОЇ КАНТОРИ” (що користувалася поезіями Ростіка), зазвичай виконувалися англійською мовою. Але свою першу пісню – “Чуєш біль” – хлопці записали в трьох варіантах: українською, англійською (тексти змайстрував особисто Кузьма, що непогано знався на англійській ще зі школи) та без слів. Це був повільний психоделічний нью-романтик – якраз та музика, до якої найбільше тяжів Кузьма; результат – “Чуєш Біль/Feel the Pain”, записана 30 травня 1989 року - настільки сподобався всім присутнім на “Спати”, що вони одностайно вирішили писатися разом далі.

Незабаром доля підкинула їм ще один сюрприз: їхній сусід по “Кристалу”, молодий кінематографіст-аматор Володимир Зайковський, що всерйоз захоплювався чорно-білим паралельним кіно, запропонував хлопцям відзняти щось на кшталт кліпу до їхньої роботи. Звісно, безкоштовно – ентузіаст Зайковський, що був у захваті від роботи хлопців, сам брався зробити все на своїй андерграундній студії “Пошук”. Ростік розповідає:” Зайковський часто запрошував грати в своїх фільмах різні ролі. Він знімав фільми про психологію нашого світу, повчальні фільми про молодь. І нас часто запрошували як грати, так і просто зніматись в масовках. Я запросив його відзняти просто документальні кадри про нашу студію, шоб мати на пам`ять. А шоб не так скучно то виглядало, запропонував підкласти під то музику. Ми і думки не мали робити музичне відео - за нашими поняттями такі речі ми вважали собі не під силу :відео-кліпи - то був для нас космос. Зайковський послухав, йому то сподобалось, він сказав свою крилату фразу : “... а вот я уже вижу видеоряд, давайте снимем фильм...”, і ми не стали відмовлятись. Знімали три знімальних дні. Зайковський ввійшов в раж і назнімав в три раз більше матеріалу, ніж треба було. З погляду на то він попросив зробити довшу, дев`ятихвилинну версію пісні, а після монтажу і першого перегляду - ще й підстосувати текст. Так що є дві версії “Чуєш Біль” - нормальна і кіношна. В версії, шо на “Казках” використанй текст кіношної. Є ідея зробити версію оригінальну.”

Паралельне кіно до “Чуєш Біль” – в дещо відмінному від першого варіанті – знімалося тут же, в Новояворівському, на залізничній станції, закинутих фабриках та в інших екзотичних місцях. Після першої, 9-хвилинної стрічки Зайковський продовжував співпрацювати з хлопцями, знімаючи кліпи до інших композицій: “, Вошо”, “Коридор хористів” – а в подальшому, за кілька років, він зняв “Train” та “Open”. До речі, в усіх цих стрічках, крім “Чуєш Біль” та “Ореп”, знімався К*юр, чим і досі дуже пишається – а назву “, Вошо” навіть сам придумав.

6 липня Зайковський, що збирався посилати кілька своїх фільмів, і в їх числі “Чуєш Біль”, до Москви на фестиваль альтернативного кіно, резонно запитав: як це все підписати? Доти у хлопців не виникало навіть думки про назву групи. Так сталося, що в той момент присутні були всі, крім Скряби. Не думаючи ані про наслідки, ані про можливу славу в майбутньому, хлопці вирішили пожартувати зі Скрябою: так група отримала назву “СКРЯБІН”. Лаврів на московському фестивалі доробок Зайковського не здобув – зате, як стверджує Ростік, здобув десь за кордоном, - а ось назва залишилася назавжди.

Пісні, записані у складі “СКРЯБІНА”, поступово складалися в альбом. Про спосіб запису розповідає Ростік: “Спочатку ми грали і співали на один магнітофон основні, фундаментальні партії (кістяк) - барабани, фон на синтезаторі, бас-гитарну партію, а потім пускали той запис в стерео на пульт і поверх нього грали і співали різні сола, другі голоси ефекти і так далі. А Скряба сидів за пультом і контролював процес: шоб плівка рівно лягала на головки магнітофонів, шоб головки не забруднювались, слідкував, шоб шось не тріснуло чи пукнуло і тому подібне. І дуже часто по закінчені запису він говорив: - Треба грати ше раз - там і там “пропало” (пропадав звук) там і там тріснуло.” Невдовзі деякі з цих речей були представлені на збірному концерті “Спати” в тому-таки “Кристалі”. Але, звісно, хлопці досі не ставилися до “СКРЯБІНА” серйозно: Шура взагалі не вважався членом групи, а решта з задоволенням брали участь у купі “Спатівських” проектів. Кузьма разом із К*юром, який після провалу у Чернівецькому університеті та року роботи у новояворівському в/о “Сірка” слюсарем-електриком третього і четвертого розряду вступив-таки того літа на історичний факультет ЛДУ, щоранку їздили до Львова на пари. Години в електричці проходили за грою в карти та обговорюванням музики; одного разу К*юр показав Кузьмі свій текст – “І так то вже є”, і Кузьма, запалившися ідеєю, зняв друга з електрички за два кілометри від Новояворівська – вони повернулися та заграли на “Спати” (причому навіть К*юр на чомусь барабанив). До того ж у К*юра, який жив найближче до “Кристалу” та мав належну апаратуру, хлопці часто збиралися для прослуховування фонограм. Взагалі, він був загальним улюбленцем, і на “Спати” мав свою власну стінку, заклеєну постерами “The Cure” та інших укоханих К*юром груп – “Притулок К*юра” (так згодом називалася й рубрика К*юра в програмі Зайковського “Modus Vivendi”).

У грудні Ростіка забрали до армії; його було відправлено до учбової частини аж до Сторожинця Чернівецької області, і, звісно, за таких обставин подальший запис альбому був неможливий. Вже згодом, у 1990 році, коли Ростіка перевели до Володимира-Волинського, де він служив електриком у полігонній команді, його викрадали прямо з частини на батьковій машині й везли на “Спати”, де завершували запис. Нарешті альбом був укомплектований. До нього ввійшов досить різний матеріал: відомі публіці з подальших переробок “Чуєш Біль”, “L’amour Attack”, “Я живу”, “Плани”, “Одинокий в*язень”, “О, Ніза”, і недосяжні для скрябонутих “Хмари там, де шторм”, “Don*t Wanna Miss You”, “Happy Birthday”, а також особливий варіант “Чуєш Біль” - “Nobody Fools Me After”. Пісні, які не мали українських версій, ввійшли до альбому в англійському варіанті.

Альбом записали і... залишили на бобинах. Щось із нього було показане на “Вивиху*90”, але більшість речей залишилися в шухляді назавжди.

Незважаючи на “дрова”, на яких та музика гралася, та в цілому погану якість апаратури та запису, знавці (у тому числі закордонні), яким для порівняння давалися записи “СКРЯБІНа” різних років, визнавали альбом “Чуєш Біль” найкращим. Ця музика йшла тільки від душі, зовсім не претендуючи на те, щоб бути популярною, не була ні на що схожа, і, здається, українська публіка так ніколи до неї й не доросла.

Улітку 1990 року Шура, не ризикуючи вступати у Львові, поїхав вчитися аж до білоруського Могильова, у Технологічний інститут, де провчився два роки; можливо, на його рішення перевестися до львівського торгівельно-економічного інституту вплинула надія на продовження музичної кар*єри, але у Львові він довчився, отримавши у 1996 році диплом товарознавця-комерсанта. У Могильові ректор змусив Шуру та його товаришів грати на весіллях, загрожуючи їм багаторазовим перескладанням сесії. З відомих шлягерів хлопці знали тільки “Группа крові на рукавє” “Кіно”, та мали ще три власні панкові пісні, які грали по 10 разів. Звісно, на першому ж весіллі після такого “виступу” їх побили, і на тому Шурина кар*єра в Могильові закінчилася.

Словом, від “СКРЯБІНА” залишилися, фактично, самі Кузьма та Скряба, а ще К*юр, з яким Кузьма на вакаціях аж на 20 днів гайнули на море, в Саки.Там вони розважалися грою в нарди. Повертаючись з Криму, вони разом видумали пісню “Чим Пахне”, в якій виклали дорожні враження; щоправда, на “Мові Риб” від тієї версії залишилися самі слова “Чим пахне”. Тоді вони записали разом навіть вокал.

Взагалі, за відсутністю Ростіка та Шури К*юр став найпершим помічником Кузьми у його творчості: за 1990-1991 роки Кузьма поклав на музику К*юрові тексти “Я думаю про ніч у день”, “Море (я в ліжку спав)”, “Світлячок”. Переклад пісні “The Same Deep Water As You” з альбому “The Cure” “Disintegration” у 1990 році став текстом пісні “Разом Ми” – як каже К*юр, “справжній андеграунд-психоделік” (на “Казках” версія зовсім інша). “Море” писалося у березні 1990 разом з Ростіком на бас-гітарі, що приїхав у відпустку, за одну ніч із піснями “Вуха” та “Плани”. К*юр тоді написав ті слова за п*ять хвилин, а потім віддав їх новому знайомому – Віталію Бардецькому (Барду), і той надрукував їх у львівській газеті “Пост-поступ”.

Цікавий випадок: якось К*юр, що був у 1990 році студентом-істориком (в подальшому він буде і юристом, і економістом – навчання залишилося його єдиним зайняттям і досі), приніс Кузьмі дуже сумний і чорний вірш, написаний його одногрупницею Олею Кравчук. З того вийшла психоделічна, важка пісня “Душа і плоть” – відома більшості фанів.

У 1990 році, після урочистого з*єднання двох Німеччин, у Берліні в рамках “розламування берлінської стіни” проводився фестиваль “Berlin Independence Days”, на який не міг не поїхати Кузьма – до того ж зазивав Бард. Якраз спорядилася делегація українських музикантів – але постало питання засобів пересування. Після підрахунків з*ясувалося, що найдешевше – купити за сотню-другу доларів стару “Побєду” і залишити її там. Так вони і зробили; решта “Скрябінців” були якраз зайняті, але в наступний раз у подібному вояжі взяв участь Ростік. Поїздки до Берліна в такий ось дивний спосіб тривали до 1995 року; врешті-решт останні чотири рази їздили тільки Бард та Кузьма, в якого в Берліні з*явилися друзі – досить широко відома неоромантична група “Camouflage”, чесні наслідувачі “Depeche Mode”. Їхній лідер Хайко Майлє, вдома в якого Кузьма жив, навіть подарував перший в історії “СКРЯБІНа” власний професійний інструмент – клавішні “АКАІ”. Психологічний фактор подорожування на радянському суперавтомобілі з подальшим його викиданням вилився у пісню “Побєда”.

Група перебувала у стані невагомості: її рамки нічим не визначалися, і, якби не записаний вже альбом “Чуєш Біль”, можна було б сумніватися в самому факті існування “СКРЯБІНА”.



IV

Влітку 1991 року у Запоріжжі мав відбутися другий фестиваль “Червона Рута” – надія для всіх українських музикантів, що хотіли б завоювати популярність так само легко, як це сталося з “Братами Гадюкіними”, Вікою та іншими на чернівецькій “Руті*89”. Звичайно, Кузьма не міг пропустити цей шанс. Якраз перед тим батьки поставили йому ультиматум: або ми, або музика. За легендою, у справу втрутилася його теперішня дружина, а тоді просто подруга Світлана, і випросила у батьків всього одну спробу: якщо з Андрія щось вийде на музичній арені “Червоної Рути” – най буде так, а якщо ні – він всього себе мав віддати медицині. Нагадаємо, що молодий розбишака з відсутніми зубами та панківською зачіскою під каптуром не дуже-то кохався у стоматології, але страх перед маминою волею був такий, що Кузьма довго не піддавався на вмовляння друзів, частина з яких були навіть задіяні в оргкомітеті фестивалю. Та врешті-решт Кузьма все ж таки подав зголошення на “Червону Руту” – але, так як Ростіка не було, і матеріал з “Чуєш Біль” очевидно не підходив, Кузьма вирішив виступити під іменем “АНДРІЙ КІЛЛ”.

Потрібний був матеріал більш-менш високої студійної якості. В той час у Львові була лише одна серйозна студія – “Студія Лева”, до якої й прийшли по допомогу Кузьма і компанія. Кузьма сподобався Бебешку ще давно, і він погодився допомогти із записом того, що вимагалося для “Рути”: трьох пісень українською мовою. Були обрані “Одинокий В*язень” та “Ліза” зі старого матеріалу – які під жорстокою цензурою супер-українознавця Бебеха стали “Самотнім В*язнем” та “Оллею”, та “На Даху”, яку переклали з англійської. У записуванні та мікшуванні Бебешко особливого ентузіазму не виявляв: йому то було не дуже вигідно, а вокал взагалі був записаний в останню чергу і так недбало, що Кузьма й досі жахається, згадуючи про ту версію “На Даху”.

Ростік розповідає про це так: “То була дуже важлива подія. До цього “Вивиху” вже існував майже готовий альбом Скрябіна. Молодець Кузьма сам набрав на якомусь простому секвенсорі “Одинокий В`язень”, “Олю” яка тоді була “Ліза” і “На Даху”, свою саму попсову пісню, яку я так не любив, шо відмовився приймати участь в її запису ( тоді, коли я приїжджав на кілька днів з армії). Кузьма з успіхом пройшов відбірковий тур і його (знов протекція Бебешка) запросили на студію “Лева” (там писав Бебех) безкоштовно підготувати три професійні фонограми для виступу у Запоріжжі. Я також випадково (з армії) попав був на запис цих пісень(“На даху”, “Оля” і “В`язень”) правда був просто спостерігачем - почалась електронна ера “Скрябіна”. Цілком закономірно, шо після перемоги Андрія Кілла на “Руті” Кузьму запросили до співпраці на “Лева”, підписавши з ним контракт на 13 років (дивна цифра, правда). Коли я прийшов з армії, мене чекала добра новина - професійна студія і зелене світло на запис альбому. І ми взялись до роботи. На студії були переважно по ночах і вихідних. Після Кузьмових пар їхали на студію, потім бігли на останній автобус. Деколи до нас приєднувався Скряба. Так писався “Мова Риб”. До речі та назва народилась дуже цікаво. В той час вже набирала популярності наша пісня “Зимне Тепло” (“Шось Зимно” пізніше), і як молодих і цікавих музикантів нас запросили (спротегував ше один персонаж нашого життя Стефко Оробець) на зйомки муз. передачі до Києва на Укртелефільм. Але ми мали дикий клопіт - готові були тільки дві пісні, і то в стилі реп, зовсім не готова концепція іміджу і до того ми не були впевнені, шо то всьо треба називати Скрябін. Все таки Скрябін - то шось інше. Одним словом ми вирішили змінити назву групи, а якшо іншими словами - поховати назву Скрябін. Як зараз пам`ятаю - їдемо в автобусі до Львова на поїзд і придумуємо назви. В якийсь момент прийшло до голови словосполучення “Мова Риб” - Кузьмі страшно сподобалось, і ми вирішили. В Києві нас чекала пригода : приїхали ми на Укртелефільм, знайшли потрібний павільйон і питаємо на вахті “де тут знімають зі Львова” а нам кажуть: “ничего об этом не знаю, никто тут со Львова ничего не снимают”. Ми в шоці, але шо поробиш. Розвернулись і їдемо назад в метро. В якийсь момент вирішуємо ше раз з`їздити : може ми шось не зрозуміли. Приходимо на вахту і випитуємо і в якийсь момент бачимо нашого знойомого, він нас проводить в павільйон зі словами “де вас носить, ми давно знімаємо”. Прикинулись ми як репери - в`язані шапочки, рукавиці на руках, светри - відскакали “Чим Пахне” і раптом в павільйоні аплодисменти, яких до нашого номеру не було ні в кого.Другою була “Шось зимно”, і це вже був просто успіх. Смішно було, коли асистент пробувала записати назву “Мова риб”, вона перепитала - “чего-чего...” довелось їй мало не по буквах говорити. Додому ми повернулись на крилах, а через тиждень нам повідомили, що помилково затерлись записи всіх номерів і треба ше раз їхати. Ми не поїхали - дуже вже непривітним здався нам Київ. От так і не утворилась група “Мова Риб”: “Скрябін” лишився і цілком логічно перший альбом ми назвали таким влучним словосполученням.”

Неможна навіть сказати, успіхом чи фіаско було Запоріжжя. Окрім самого “Андрія Кілла”, музиканти – Шура, К*юр і Скряба – абсолютно не уявляли собі, що і як робити. На щастя, фонограма давала можливість К*юру і Скрябі стояти, як “меблі”, на сцені, а Шура взагалі не знав нічого про новий матеріал, бо щойно приїхав на вакації з Могильова. Перед виступом Кузьма необережно впав у воду, приготовану на випадок пожежі. На сцені К*юр “грав” то на клавішах (які, за згадками Кузьми, зіпсував своїми ведмежачими пальцями), то на бас-гітарі, Скряба – постійно на клавішах. Поголеного налисо К*юра, перестрашеного і п*яного після виступу, піймали кореспонденти “УТ-1” і 3-4 хвилини брали в нього інтерв*ю, що потім зі сміхом дивилися всі його новояворівські товариші.

Надій на перемогу було мало: більшість учасників “Рути*91” були відверто попсовими, а музика “Андрія Кілла” виглядала як мало кому зрозумілий авангард. Але пісня “На Даху”, вокал Кузьми в якій викличе сміх у кого завгодно, здобула третє місце в жанрі поп – як не дивно. Це була своєрідна перепустка у подальшу музичну кар*єру: Кузьма використав свій шанс і, здається, врятував себе від стоматологічного кабінету (що, до речі, надовго ввело до шокового стану його маму).

На шляху додому хлопці дізналися про переворот ДКНС 19 серпня; в цілому Радянському Союзі відбувалося таке, що неясно було, чи не заарештують їх зараз. Та найбільше Кузьма боявся за позичені інструменти. На щастя, їм дали спокійно дістатися до Новояворівська. Відтоді Шура – єдиний, хто тримав на “Рутівській” сцені інструмент не просто так – був урочисто взятий назавжди до лав відновленої групи, куди невдовзі також повернувся з армії Ростік.

Політична ситуація здорово посприяла успіху хлопців: Акт проголошення незалежності України закрив до підвалу ПК “Кристал” дорогу правоохоронцям, давав надію на розвиток сучасної музики, та й просто нормальної молодіжної культури. Усіх, а найбільше Ростіка, ця подія дуже тішила. В такі ось чудові, історичні часи на “Спати” Кузьма, Шура, Скряба, а відтак і Ростік почали готувати чернетки для альбому “Мова Риб”.

Ясно було, що для офіційного першого альбому матеріал з “Чуєш Біль” не підходив. “Стрижень” з трьох вже записаних пісень також не дуже-то задовільняв музикантів (на першу “Мову Риб” “На даху” взагалі не ввійшла). Позаяк часу було небагато – з січня по березень 1992 року, хлопцям довелося днювати й ночувати на “Студії Лева”, звідки Кузьма часто дзвонив К*юру і врубав щойно записану музику на повну гучність. Звукорежисером більшості речей був Володимир Критович. Окрім старих (“Олля”, “Самотній В*язень”) та перероблених речей, були написані зразки трохи кумедного своєю серйозністю техно (“Техносекс”, “Турбо Техно”, “Побєда”), дещо сумбурне “Небо” (найненависніша пісня Кузьми), неповторний (і незвичний для “СКРЯБІНа”) “Холодний Смак”, а також цілий ряд мелодійних пісень в неоромантичному дусі. Мелодія “Шось Зимно” була запозичена з “Море (я в ліжку спав)”, а текст і музику до “Най Буде Дощ” написав Ростік під враженням від негараздів в особистому житті. Вокал Ростіка в “його” піснях нікого ще не дивував, як і дует з Кузьмою в “Шось Зимно” (пізніше Кузьмі доведеться “співати” партію Ростіка під фонограму, коли той знаходитиметься в Москві). У “Хорому спокої” був використаний вокал Анжеліки Коршинської, а “Холодний Смак” було оздоблено пущеним навпаки жіночим співом; з одних джерел відомо, що це вокал Інеси Братущик (яка, щоправда, сама про то не підозрює), з інших – що постаралася та ж Анжеліка Коршинська, до альбому якої в її власному виконанні, зрежисована та аранжована “Скрябінами”, ця пісня також ввійшла.

Над записом альбому працювали Кузьма, Скряба, Шура і Ростік; Ігор Яцишин вже не брав у тому участь (у 1995 році він загине від руки власного батька під час сімейної сварки), Славік Пономарьов поїхав до Кємєрова, забравши з собою всі записи “ТЕПЛА ЗЕМЛІ”, і став невдовзі комерсантом. Про долю інших музикантів “Спати” ніхто гаразд не відає, навіть самі “Скрябіни”: більшість їх якраз служили в армії, від якої, до речі, і Шура ледве врятувався, “відкосивши” енурезом.

Скомпілювавши альбом і назвавши його “Мовою Риб” (собі хлопці залишили назву “СКРЯБІН”), музиканти зіткнулися з деякими серйозними проблемами. По-перше, це було явно недосконале звучання (кращого на “Студії Лева” добитися було годі), по-друге, навіть якби альбом вийшов одразу після запису, його могли б купити тільки у Львові – і знов-таки у дуже низькій якості, бо нормальних технологій тоді не існувало в цілій Україні, єдиною приступною народові касетою була “МК”, а ні про що на кшталт студій звукозапису навіть не мріяли. Та й “Студія Лева”, переконавшися в явній некомерційності проекту, не квапилася з випуском касети. Тільки завдяки наполегливим клопотанням Барда у 1993 році вдалося видати “Мову Риб” обмеженим накладом і в кепській якості.

З метою популяризації групи необхідно було “офірувати” якісь пісні: першими “хітами” стали “Шось Зимно”, “Самотній В*язень”, “Побєда” та “Техносекс” – ці пісні з*явилися спершу на львівських радіостанціях, а потім і на всеукраїнському “Промені”, заявивши про нове явище в українській музиці – групу “СКРЯБІН”. Разом з тим було влаштовано кілька виступів у клубах та військових частинах. Вже у вигляді “СКРЯБІНА”, з новою програмою вони виступали на “Вивиху*92” – під фонограму, на сцені “для красоти” стояли Скряба і К*юр і робили вигляд, що співають.

Таким чином, перші прихильники “СКРЯБІНа” з*явилися серед тих “фанатів” українського радіо, що вже на початку 90-х не злізали з “Променя”, ретельно відбираючи справжню музику з-поміж цілої купи гівна і, можливо, передчуваючи велике майбутнє альтернативної української сцени. Деякі з них люблять “СКРЯБІН” і досі.

“Мова Риб” навряд чи реалізувала навіть десяту частину тих творчіх задумів, того потенціалу, що мали молоді музиканти після стількох підвальних років. Одначе подальша співпраця зі “Студією Лева”, хоч якими друзями “СКРЯБІНи” були із Бебешком та іншими, була неможлива.

Хтозна, чи настав би “золотий вік“ “СКРЯБІНА”, і чи взагалі існував би він, якби не ще один подарунок долі – “Ростислав-Шоу”.



V

Ростислав Штинь був одним з перших, хто відчув подих незалежності і побачив перспективи розвитку шоу-бізнесу в Україні. Його родина була давно вже задіяна в неформальній музичній тусовці Львова, і йому, знайомому з усією інфраструктурою львівської сцени, було легко організувати в західній столиці першу в Україні продюсерську агенцію – “Ростислав-Шоу”. Була організована висококласна студія звукозапису, сучасніша і якісніша за “Студію Лева”. Бард – відомий “чарівник”, який вже неодноразово допомагав здійсненню мрій своїх новояворівських друзів – швидко познайомив з ними Штиня, і невдовзі був підписаний контракт. Щоправда, студія “Ростислав-Шоу” не могла в повному обсязі забезпечити запис нового альбому групи, зате заплатила непогані гроші та дала їм у безкоштовну аренду інструменти, яких ніхто не бачив не тільки в Новояворівському, а й у цілій Україні. Ця аппаратура була перевезена на “Спати”, за звукорежисуру взявся Скряба... Так, між Львовом та Новояворівським, у постійних переїздах, на вакаціях, замість занять, по ночах творився найбільший в цілій Україні альбом – “Технофайт”.

Штинь був бізнесмен. З трьох пісень, які були записані безпосередньо на студії “Ростислав-Шоу” з допомогою звукорежисера Сергія Рязанцева – “Сам”, “Не вмирай” та “In Your Eyes” – він безпомилково визначив останню як найперспективнішу, і невдовзі на неї вже знімався кліп. Щоправда, ця робота так і не була завершена, хоча її шматки кілька разів демонструвалися по телевізору. Ці три пісні через якійсний запис в майбутньому були включені до скомпільованого нового альбому “Мова Риб” (1997).

Час звучання “Технофайту” справді перевищував 90 хвилин – явище для України нечуване. Та й за якістю це було щось нове: нарешті “Скрябіни”, не відчуваючи тиску з боку звукорежисерів та інших “начальників”, могли повністю реалізувати всі свої приховані бажання. Писалися, за традицією, втрьох – ударні були електронні, зате в багатьох піснях відверто звучить гітара Ростіка (яку в майбутньому ніколи не буде чути на першому плані). У деяких піснях (“Сам”, “Нейлоновий Час”) наявний і вокал Ростіка. Великою є частка англомовних пісень. Матеріал був настільки різноплановий, що навряд чи навіть самі музиканти уявляли його виданим. Головним був творчій процес. Втім, саме з альбому “Технофайт” було взято найбільше пісень для монументальних “Казок” та для інших майбутніх проектів.

Наведемо перелік пісень, що ввійшли до альбому:

1:НЕ ДАЙ 2:ТИ КАЖЕШ 3:БРЕШИ МЕНІ В ГОЛОС 4:ТАНЕЦЬ ПІНГВІНА 5:ТО МОЄ МОРЕ 6:ТЕХНОФАЙТ 7:МАЛЕНЬКА ЗИМНА ПТАШКА 8:TRAIN 9:КОЛИ НЕ БУДЕ НАС 10:НЕ ВМИРАЙ 11.LOVE 12:SHOW ME 13:Я МАВ СВІЙ СОН 14:НІКОМУ ТО НЕ ТРЕБА 15:САМ 16:YOUR EYES 17:OPERATOR 18:НАШЕ МІСТО 19;EDUCATION 20:ВЕЛИКА СТІНА 21:ВІДДАЙ ТОЙ СОН 22:СТАРИЙ 23:НЕЙЛОНОВИЙ ЧАС (ЧАС ХОДИТЬ ТИХО) 24:ТИХО ПІШОВ 25:ТО МІЙ ГОЛОС 26:Я ЙШОВ 27:ВСІ ТАКІ ПРИМІТИВНІ.

Більшість цих пісень зараз ходить у тому чи іншому вигляді по руках фанів. На щастя, матеріал з “Технофайту”, хоч і не був ніколи виданий, досить широко розповсюджувався по друзях, музикантах, радіостанціях тощо. Альбом здебільшого записувався та зводився у рідному, завішаному павутинням підвалі – на той час “СКРЯБІНи” були єдиними музикантами студії “Спати”. Але це була вже не підвальна музика. Невдовзі це було доведено успіхом “Танцю Пінгвіна” на львівському “Радіо Незалежність” – пісня зайняла перше місце у хіт-параді. Написану Шурою пісню “То моє море” “Скрябіни” у 1996 році подарували Віці Врадій – і саме з кліпом на цю пісню вона стала відомою в “Території “А””. Зрештою, найбільшим хітом з “Технофайту” став “Train”, на який Зайковський без усякої претензії відзняв чорно-білий кліп. Згодом, у листопаді 1995 року, щойно організована львівська комп*ютерна фірма “Еніграф”, що співпрацювала з Зайковським (та його телепрограмою “Modus Vivendi”, де дуже часто з*являвся “СКРЯБІН”), у вигляді дружньої допомоги та самореклами оздобила цей кліп комп*ютерною графікою, і в 1996 році він завойовував популярність у “Території “А””. З кліпу, щоб не шокувати підлітків, були прибрані кадри беззубого рота Кузьми.

Працювали над альбомом вже в новому приміщенні, в тому самому “Кристалі” – першу студію “Спати” мусили віддати Дацку у 1991 році. Саме в новому приміщенні був “Притулок К*юра” – все це існувало донедавна в цілості, але тепер знищено ремонтом. Окрім Скряби, на “Технофайті” звукорежисурою займався і Кузьма; Ростік свідчить:” В території А грав “Train”, записаний нами на мікшері “Електроніка”, а звучав він по зведенні ліпше, ніж то всьо, шо грало в тій же А з професійних студій.”

Після завершення запису група вирушила у справжній тур маленькими містечками Західної України. Хоча й на цей раз виступи були у клубах та військових частинах, рівень їх був набагато вищий, музиканти тягали за собою великих павуків зі “Спати” та успішно відбивалися від сільських бахурів та патлатих металюг, що ревіли “Р-р-рьок!” , заглушаючи живий звук “СКРЯБіНа”. Це був перше велике концертне турне групи, своєрідне тренування – щоправда, великих результатів воно не принесло, але це вже залежало не від них.

Важко сказати, наскільки дійовим був вплив власної песимістичної музики на “Скрябінів”, але наприкінці 1992 - на початку 1993 років сталися події, що додали музикантам песимізму. “Ростислав-Шоу” нараз луснуло, Штинь утік за кордон, і тепер уже не залишалося жодних надій на видання “Технофайту”. Це було великим ударом для групи: відтепер вони мусили шукати інші способи заробляння грошей, нове застосування для своєї музики. Своєрідним підсумком була пісня “Нікому то не треба”, яка поставила точку в альбомі, закинутому в шухляду. Здавалося, “СКРЯБІНу” прийшов кінець.


VI

1993 і майже весь 1994 рік – це найменш продуктивний за весь час існування групи “СКРЯБІН” період. Відсутність нормальних інструментів, фіаско “Технофайту” та інші прикрі фактори віднаджували хлопців від писання музики. Фактично відома тільки одна пісня, точно записана в цей період – “Лишися того (Baby leave me alone)”, створена за допомогою Олександра Ксенофонтова та Руслани Лижичко на “Студії Лева”, куди “Скрябіни” мусили звернутися після руйнації “Ростислав-Шоу”.

Скряба у Новояворівському залишився на руїнах студії “Спати” (що більше ніколи не функціонувала – хоча Скряба й не дозволяв нічого з неї прибирати), захопившися сателітарним телебаченням (мав, за свідченнями “Скрябінів”, першу в районі “тарілку”). Зайковський та К*юр майже весь час проводили у Львові, займаючись навчанням, програмою та зйомками кліпів. Кузьма завершував навчання у медінституті, Шура намагався якось виправити свої “успіхи” у навчанні. Найрізкіший крок зробив Ростік.

Багато років скрябонуті вважали за правду казку про те, що Ростік поїхав до Москви вирощувати шампіньйони на підпільному заводі свого брата Жака. Нарешті Ростік підняв завісу таємничості, розповівши про своє московське життя: “Я вважаю, шо Жак - то фантастична людина, завдяки ньому я багато зрозумів і можу тепер робити в групі то, шо роблю. Якшо б я зміг таку практику як в Москві пройти в 89, думаю що “Скрябін” не мав такої довгої і складної історії. А тепер все по порядку. В Москві в ветеринарній академії імені Скрябіна (до речі) вчилась моя сестра Світлана. Вона віднайшла контакт з нашим досить далеким родичом (трирідний брат), якого ми до того і не знали. Жак запропонував студентці підробок - жити на своїй дачі, доглядаючи її , особливо зимою. Світлана завжди запрошувала мене приїхати до неї в гості. І коли все було так, як було (зі “Скрябіним”), в нас з сестрою виникла ідея, що можна поїхати жити і працювати в Москву. Жак займався не тільки шампіньйонами - в нього була досить велике акціонерне товариство, а в бомбосховищі, яке арендувалось для того, шоб побудувати на ньому великий цех-склад, дійсно заодно вирощували шампіньйони. Я ніякого відношення до грибів не мав. Я більше всього в Москві займався контактами з польскою стороною, в якої Жак закупив обладнання для розливу води - кореспондував, зустрічав і відпроваджав в аеропорті гостей і т.д. Одним словом, про шампіньйони - то казка. Просто в Кузьми був дуже довгий період, коли він дотримувався тільки одної концепції дачі інтерв`ю - зробити ржачку.” Так чи інакше, Ростік не був членом групи аж до запису “Птахів”, а потім – і до “Казок”.

Та й сама “група”, за винятком деяких виступів – фестивалі “Вітер зі сходу”, “Музичний Сендвіч”, “Донецьк запрошує друзів”, на яких під фонограму виступали самі Кузьма і Шура (на одному з львівських концертів на сцені були лише Кузьма і К*юр – такий ось “СКРЯБІН”), - абсолютно не збиралася продовжувати далі. Після диплому в 1994 році стоматолог Кузьма побрався із своєю дівчиною Світланою, із якою вчився в паралельних класах. Були здійснені ще кілька мандрівок до Берліна, де Кузьма з Шурою навіть пробували грати по клубах, мікшуючи техноритми з гуцульськими співанками. Здавалося, ніщо вже не зведе стоматолога, товарознавця та “грибороба” на одній сцені.

Але диво сталося. Організував його новий “чарівник” – колишній співробітник “Ростислав-Шоу”, львів*янин Тарас Гавриляк, або по-простому Тері. Цей хлопець, великий прихильник творчості “Скрябінів”, був переконаний, що їхній талант ще не знайшов належного застосування. Напозичавши досить велику суму грошей у друзів і навіть власних батьків, знайшовши для хлопців спонсора, він на початку осені 1994 року переконав їх поїхати аж до Києва – центру зовсім іншого, незнайомого українського музичного життя.

У столиці “Скрябіни” не знали нікого, а Тері – небагатьох. Перепробувавши кілька домашніх студій і заручившися дружбою власника однієї з них – Віктора Кулішенка (“Новий Простір”), вони нарешті через Віталія Клімова познайомилися з Юрієм Нікітіном, продюсером студії “НОВА”. Як то було, розповідає Ростік: “Справа в тому, що Тері Нікітіна знав давно. На “Нову” попали так - Тері поділився з Клімовим, шо студія, на яку попали - хуйня, Клімов сказав, шо він зараз дзвонить з “Нови”, Тері попросив взнати, скільки би там коштував запис, Нікітін запропонував 500, Тері прийняв. На 100 баксів були куплені необхідні ДАТ касети і подібне.”

Спонсорські гроші – 600 доларів – були єдиним, що вони могли запропонувати, а без наявного матеріалу контракт був неможливий. Тож молодим новояворівцям було виділено сім ночей, протягом яких вони мали записати та звести презентабельний альбом.

Запис цього альбому “Скрябінам” ніколи не забудеться. Кузьма згадував: "Чисто випадково ми потpапили на студiю "Nova", де дуже здивувалися,побачивши комп`ютеpну пpогpаму "Master Track Pro-5", з якою вже були знайомi. Аpанжувальник студiї Жан Болотов допомiг нам в`їхати в тонкощi звукової какофонiї. Виявилося все легко й зpучно, та i звучання нам пiдходило. Hам тpеба було вкластися в визначенi стpоки, бо мали обмеженi кошти. Потiм два днi записували вокал та тpи днi зводили. Цiкаво, що самi хiтовi pечi - "Птахи", "Змучений", "Мудpий, бо нiмий" вийшли скоpше за все. Адже коли ми пpийшли, ми не знали, що будемо писати. Весь музичний матеpiал ми накопичували з нуля. Hiчого в голову не лiзло, i ми почали згадувати щось зi стаpих pечей - "L'amour Attack", "Плани", "Hапpиклад". А за piч "То для нас" менi i заpа тpоха соpомно, бо вона була пpидумана за 15 хвилин i була нiбито допискою до альбому. "Птахи" ми тоже написали за 20 хвилин.Чеpез ту пiсню ми з Шуpою мало не побилися. Я видумав свою паpтiю, вiн свою. Кожен вiдстоював свою точку зоpу. Вpештi лишили обидвi. А назва альбому з`явилася начебто сама собою: спpава в тому, що пiсня "Птахи" - не pемiкс,а єдина нова композицiя.Тижня два ми сумнiвалися,але потiм так i лишили цю назву." (Це пояснення з огляду на нові пісні “Мудрий, бо німий”, “Змучений”, “То для нас” здається непрезентабельним, але що поробиш – цитата є цитата. )

Ростік коментує запис “Птахів” так: “Дійсно, то всьо писалось просто на ходу. Коли я приїхав в Київ, всі так звані болванки були готові - набрані в комп`ютері, треба було робити другий етап - запис, а тексти до деяких пісень взагалі не існували. В тому числі і “Птахи”, в Кузьми був тільки перший куплет і перша половина приспіву, другу половину пісні, допомагаючи один одному, ми складали по слові - слово Кузьма, слово я. Так і “Змучений”. Найскладніша і сторія була з “Мудрим” - не було нічого. І поки Кузьма записував в кабіні вокаль апартію “L`amour”, я дописував текст. Саму велику трудність, як завжди, викликав останній куплет, і я використав давно написаний кусок, який я дуже любив і написав колись в Польщі, їдучи в гості до свого вуйка в Краків. Була ще одна проблема - в Кузьми була досить довга перерва в співанні, і виявилось, шо йому тяжко виспівувати. Розминати зв`язки не було коли - звідси і народилась така своєрідна “Птахівська” манера “напівшепоту” . І саме головне. Ніхто спеціально не продюсував “Птахів” до того стилю, в якому вони є . Був дійсно напрямок - техно, але тодішня “Нова” не могла як студія задовільнити всіх вимог того стилю, то по-перше. По-друге: не було особливо коли розбудовувати аранжі, та й можливості апаратури були не до кінця вивчені. І по-третє (то шо завжди ми називали “синдром чужого звукорежисера”): зведення Барабаша додатково зпопсило - я маю болванки незведені і вони звучать набагато твердіше. Тобто сама доля продюсувала такий звук і такий “Скрябін”, як в “Птахах”, ніхто того спеціально не робив. Повторю - робився напрямок на Техно, як на модну в той час музику. І Нікітін захотів підписати контракт вже тільки після того, як ми успішно запрезентувались в турі Білички: він побачив реакцію людей і чесно кажучи вона його трохи дивувала.”

У Києві був і викликаний з Москви Ростік, Скряба, і навіть К*юр – всі вболівали за запис альбому. Хлопці, знаходячись під враженням від Берліна та провідних музичних течій, вирішили: це має бути техно. Пусте, що “Новівська” аппаратура не дає можливості зробити його складним і сучасним. Ремікс “Планів”, “Змучений”, “Птахи” та їхні ремікси – все це звучить дещо примітивізовано в порівнянні навіть із речами з “Мови Риб”. Але такий був задум. Хоча Нікітін, не зацікавлений у результаті їхньої роботи, не нав*язував їм свою думку, все одно було очевидно: для початку всеукраїнської популярності необхідна проста музика, що передбачить майбутню моду. . .

За сім ночей на суд Нікітіна було віддано альбом “Птахи”. Декілька композицій були виконані у традиційному для “СКРЯБІНА” неоромантичному дусі, але провідним мотивом було модне тоді “тиц-тиц” - примітивний, в кілька інструментів рейв. Тепер треба було випустити касету (а в перспективі і компакт) і презентувати нових зірок Україні. Цим зайнявся Тері – відтепер офіційний менеджер групи “СКРЯБІН”. На Новий 1995 рік піснею “Птахи”, показаною по УТ-1 та прокрученою по радіо “Промінь”, “СКРЯБІН” заявив про себе.

Треба сказати, що, хоча Тері й був досить швидко усунений з посади менеджера, його внесок у “розкрутку” групи був титанічний. Насправді він брав на себе левову долю прес-конференцій, інтерв*ю, супроводжував “Скрябінів” на всіх концертах. Він був справжнім другом хлопців, і Кузьма називав його одним з учасників групи. Зрештою, то просто приємна людина.

У січні “СКРЯБІН” вперше в своїй історії по-справжньому зайняв перше місце: це сталося з допомогою пісні “Птахи” на львівському фестивалі “Мелодія*94”. Перемоги на “Мелодії” стали для групи традицією. До того ж вони залишили позаду таких “монстрів” вітчизняного року, як “Брати Гадюкіни”, а також майбутніх колег – “НІЧЛАВУ БЛЮЗ” (дружба з лідером якої А. Підлужним згодом вилилася у спільний проект). Ростік: “То була наша перша перемога. Кузьма, звиклий до ігнорування нас, не став навіть чекати оголошення результатів, ми з Шурою стояли добре п*яні позаду всього натовпу на сцені (під час оголошення) і навіть пропустили, як нас назвали – тобто ми зовсім не сподівалися. А знову Бебешко – він був у жюрі і то він відстояв нас перед рагулями. “

Навесні фірма “Київ Євростар” (у 1996 році права перекупить “НАК”) випустила “Птахи” на 45-хвилинній касеті з вистеженим Зайковським птахом на обкладинці, на яку ввійшов весь записаний на “Нові” матеріал: пісні, а також два ремікси на “Птахи” та “Змучений”, зрежисовані Скрябою. Невдозі у Львові аудіопірати скомпілювали з цих речей та “Мови Риб” великий “альбом” “На небі”, який абсолютно випадково побачив на львівському ринку Скряба. Але то вже мало цікавило хлопців, що залишалися наразі в Києві.

Засівши тепер у напівпрофесійній домашній студії “Новий Простір”, Кузьма і Шура (Ростік повернувся до Москви) з початку 1995 року писали бонус-треки та ремікси до “Птахів”. Шура створив два чудових інструментальних ремікси на старі пісні – “Шось Зимно*95” та “Чуєш Біль*95”, які разом із композицією “Дерева Плакали” та реміксом “Нашого Міста” зі словами “хулі” та “обіссяти” стали бонусом для компакту “Птахи”, що мав вийти десь через рік. Тут же хлопці пробували себе у звукорежисурі, а також допомогли з аранжуванням молодій групі “НОВИЙ СВІТ”, яку продюсував “Новий Простір” – завдяки тій допомозі “НОВИЙ СВІТ” дуже вдало дебютувала на кримській “Червоній Руті” 1995 року і невдовзі вже почала, за висловом Кузьми, “ставити палиці в колеса” своїм вчорашнім благодійникам. Нарешті, Шура за допомогою Кузьми взявся реалізувати свою стару мрію: проект... продовження >>.



© знайдено в мережі

Дізнайтеся більше про:   Скрябін, Андрій Кузьменко
2500

  


Тисни «Подобається» і отримуй свіжі новини на Facebook: