Ви перебуваєте: Морс » Стосунки » Життя, стосунки і неоромантика

804|

Життя, стосунки і неоромантика

Життя, стосунки і неоромантика

Неоднозначне, однак цікаве есе про ставлення сучасних людей до себе, один до одного і до життя.

- Ми перестали старатися. Ми просто не бачимо в цьому сенсу. Нам завжди говорили, що в морі так багато риби і її вистачить на всіх. Але тепер вся ця риба прямо під нашими пальцями - в телефонах і планшетах, в додатках для знайомств - бери не хочу. Ми можемо замовити собі людину так само, як замовляємо iPad в інтернет-магазині. З доставкою. Ми вважаємо, що близькість - це посилати один одному смайлики. А есемеска «Доброго ранку» рівноцінна подвигу. Ми говоримо, що романтика померла. Можливо, це й так, але, може, нам потрібно просто винайти її заново. Може, романтика в наш час - це відкласти в сторону телефон за вечерею і подивитися один одному в очі. Може, романтика все ще поруч, просто ми не знаємо, як вона виглядає.

Коли ми вже вибрали партнера, наш погляд далі шукає ще варіанти поблизу. Тому що у нас є вибір. І цей вибір вбиває нас. Ми вважаємо, чим більше шансів у нас є, тим краще. Але, по суті, це робить все якимось «розведеним». Так ми ніколи не відчуємо себе задоволеними. За великим рахунком, ми навіть не розуміємо, що таке задоволення, як воно виглядає, звучить, відчувається. Однією ногою ми постійно перебуваємо десь ще, тому що там, за дверима, ще більше варіантів. Більше, більше, більше.

Ми заспокоюємо себе і відволікаємося. Але, якщо ми не в силах зустрітися віч-на-віч з власними «демонами», як ми можемо полюбити когось ще, адже це вдвічі складніше? Ми здаємося. Ми йдемо. Насправді ми бачимо світ таким безмежним, яким його не бачило жодне покоління до нас. Ми можемо відкрити нову вкладку в браузері, випадково наштовхнутися на фотографії Португалії, дістати кредитку з гаманця і тут же забронювати квиток на літак. Ми не робимо цього, але ми можемо. Справа в тому, що ми можемо це, навіть якщо у нас не дуже багато коштів на рахунку. Замість цього ми дражнимо себе - відкриваємо Instagram, дивимося на життя інших людей, яке ми могли б мати. Дивимося місця, в яких ми ніколи не бували. Людей, з якими ніколи не зустрічалися. Ми «бомбардуємо» себе зовнішніми подразниками і ще дивуємося, чому ми так нещасні. Чому все відчувається якимось безнадійним. А ось чому: у нас немає ні найменшого уявлення про те, чим є наше життя, але зате ми ясно бачимо, чим воно не є.

Скажімо, якщо ми знаходимо людину, яку любимо і яка любить нас. Пропозиція. Близькість. «Я люблю тебе.» Так, ми зробили це. Потім з блискавичною швидкістю ми виставляємо нашу любов напоказ. Ми говоримо людям, що ми тепер у відносинах, змінюючи статус на Facebook. Кидаємо свої фотографії в Instagram. Ми стаємо «ми». Це «ми» повинно виглядати блискуче і абсолютно. Тому ми не ділимося сварками до 3-ї години ночі, фотографіями почервонілих очей і заплаканих подушок. Ми не пишемо в твіттер 140 символів про те, що хвилину тому у нас відбулася розмова, яка ставить під сумнів майбутнє наших відносин. Ні, таким ми не ділимося. Ми постаємо щасливою парою з ідеальними відносинами.

Потім ми бачимо інші такі ж «щасливі» парочки. І порівнюємо себе з ними. Ми стали поколінням емодзі. Поколінням вибору. Поколінням порівняння. Поколінням, яке вимірюється лайками. Хороший. Досить хороший. Кращий. Ніколи раніше у нас не було такої кількості маркерів для того, як повинно виглядати життя «краще з можливих». Ми натискаємо «enter», «enter», «enter» і незабаром опиняємося в розпачі. Ми ніколи не будемо досить гарними, тому що того, що ми намагаємося виміряти, чорт забирай, не існує. Цього життя немає. Як немає і цих відносин. Але ми не можемо в це повірити. Адже ми бачили його своїми очима, у власній стрічці Фейсбук. І ми хочемо його. І будемо страждати, поки не отримаємо його.

І ми розлучаємося. Тому що самі недостатньо гарні, а наші відносини і життя не дотягують до уявного ідеалу. Знову перегортаємо сторінки з профілями. Знову замовляємо когось, як піцу, з доставкою прямо до дверей. І все починається спочатку. Емодзі. Секс. Повідомлення «доброго ранку». Спільне селфі. Сяюча, щаслива пара. Порівнюємо. Порівнюємо. Порівнюємо. Неминуче і непомітно накриває нова хвиля незадоволеності. Нічні сварки. «З нами щось не так». Це не працює. «Мені потрібно щось більше.» І ми розходимося. Ще одна втрачена любов.

І наступного разу буде те ж саме. Ще один швидкий успіх. Ще одна спроба вмістити життя в 140 символів, в заморожені відфільтровані зображення, в чотири походи в кіно. Ми так турбуємося про створення блискучого, щасливого життя. А що є ідеал, і хто його придумав? Ми не знаємо, але ми його хочемо.

Але це щось «більше», за чим ми постійно ганяємося, є несправжнім. Насправді ми хочемо базікати по телефону. Ми хочемо бачити обличчя коханого або коханої наживо, а не на екрані. Ми хочемо, щоб все було поступово. Ми хочемо простоти. Ми хочемо, щоб наше життя не вичерпувалася лайками, шерами, передплатниками, коментарями і голосами. Ми, може, й не знаємо поки, що ми хочемо цього, але все так і є. Ми хочемо глибокого справжнього зв'язку. Ми хочемо любові, яка буде творити, а не руйнувати. Ми хочемо приходити до людей в гості. Ми хочемо, щоб під кінець наших днів ми були б упевнені, що прожили життя, повне сенсу. Ось чого ми хочемо. Навіть якщо поки не знаємо цього.

Проте так ми, поки що, не живемо. Так ми, поки що, не любимо.

© джерело

Дізнайтеся більше про:   життя, стосунки, любов
804

  


Тисни «Подобається» і отримуй свіжі новини на Facebook: