Ви перебуваєте: Морс » Цікаве навколо » Сироватка правди: як лікарі та спецслужби намагалися знайти препарат проти брехні

1|

Сироватка правди: як лікарі та спецслужби намагалися знайти препарат проти брехні

Сироватка правди: чому препарати, які мали змушувати людей говорити, насправді не допомагають дізнатися правду

Сироватка правди: як лікарі та спецслужби намагалися знайти препарат проти брехні

Уявіть препарат, після якого людина втрачає здатність приховувати секрети, починає відверто відповідати на запитання й розповідає навіть те, про що зазвичай мовчить. Саме так у першій половині XX століття уявляли собі сироватку правди. Її намагалися використовувати лікарі, поліція та спецслужби. Здавалося, залишилося лише знайти правильну речовину — і жоден брехун більше не зможе приховати своїх таємниць. Але наука зрештою зруйнувала цю красиву ілюзію. Виявилося, що змусити людину говорити значно простіше, ніж змусити її говорити правду.


Сироватка правди: як людство шукало хімічний спосіб викрити брехню



Випадкове відкриття в пологовій палаті
Історія сироватки правди почалася не в секретних лабораторіях спецслужб і не в поліцейських кабінетах, а в пологових палатах США. На початку 1920-х років техаський акушер Роберт Хаус звернув увагу на незвичайний ефект препарату, який використовували під час пологів.

Жінкам давали скополамін — речовину, що могла викликати стан напівсну, відомий як «сутінковий сон». Пацієнтки перебували в зміненому стані свідомості, а їхні спогади про пережите могли бути неповними або взагалі відсутніми.

Однак Хауса зацікавило дещо інше. Він помітив, що під дією препарату жінки ставали надзвичайно балакучими, охоче відповідали на запитання й не так сильно стримували свої висловлювання.

Лікар зробив сміливе припущення: можливо, скополамін не просто послаблює самоконтроль, а й позбавляє людину здатності брехати?

Це була приваблива ідея, особливо для правоохоронців. Адже якби існував препарат, який робить обман неможливим, допити могли б перетворитися на значно простішу процедуру.

Хаус почав експериментувати зі скополаміном на ув'язнених і пропонував використовувати його під час поліцейських допитів. У 1923 році про його ідеї написав журнал Time, після чого концепція сироватки правди почала поширюватися далеко за межами медичної спільноти.

Від скополаміну до барбітуратів
Згодом увага дослідників перемістилася до іншої групи речовин — барбітуратів.

У 1930 році американський психіатр Вільям Блеквенн почав застосовувати барбітурати для лікування пацієнтів із кататонією. Це був стан, за якого люди могли місяцями залишатися нерухомими й майже не розмовляти.

Після введення препаратів деякі пацієнти тимчасово поверталися до активнішого стану та починали говорити. Здавалося, медикаменти відкривають доступ до думок і спогадів, які раніше залишалися недоступними.

Для таких процедур згодом почали використовувати переважно амітал натрію. Розмови з пацієнтами під його дією отримали назву «аміталові інтерв'ю».

Під час Другої світової війни подібні методи застосовували для роботи з військовими, які пережили важкі психологічні травми. Препарати мали допомогти їм розповісти про пережите, особливо коли звичайна розмова не давала результату.

Але справжній інтерес до сироватки правди виник у роки холодної війни.

ЦРУ шукало хімічний ключ до людської свідомості
Американські спецслужби не хотіли залишатися осторонь експериментів із препаратами, здатними змінювати поведінку людини.

ЦРУ випробовувало різні речовини, серед яких були амітал, пентотал і навіть ЛСД. Дослідників цікавило, чи можна за допомогою хімічного впливу послабити психологічний захист людини й отримати інформацію, яку вона за звичайних обставин відмовилася б розкривати.

Здавалося, рішення вже близько. Якщо препарат знижує самоконтроль, людина стає відвертішою, а отже, її можна змусити розповісти те, що вона приховує.

Проте приблизно 1960 року внутрішній аналітичний огляд ЦРУ дійшов зовсім іншого висновку: чарівного засобу, який уявляє собі публіка, не існує.

Люди під дією препаратів могли продовжувати дотримуватися заздалегідь вигаданої легенди. Інші розповідали історії, яких ніколи не було. А деякі, особливо схильні до самозвинувачення, навіть зізнавалися у вчинках, яких не скоювали.

Проблема полягала в самій природі впливу цих речовин.

Препарати могли знижувати критичність мислення, послаблювати самоконтроль і робити людину більш навіюваною. Через це їй ставало складніше відрізняти власні спогади від припущень, фантазій та інформації, яку підказував співрозмовник.

Інакше кажучи, людина могла говорити більше, але це зовсім не означало, що вона говорила правду.

Чому людина під дією препарату може зізнатися у злочині, якого не скоювала?
Одна з найсерйозніших проблем використання сироватки правди — ненадійність людської пам'яті.

Ми часто уявляємо спогади як відеозаписи, які мозок просто відтворює на вимогу. Насправді пам'ять працює інакше. Коли людина щось пригадує, мозок частково відновлює подію, заново збираючи її з фрагментів інформації.

У цей процес можуть втручатися емоції, страхи, очікування та сторонні підказки.

Під дією препаратів, які послаблюють критичне мислення, ризик помилок зростає. Людина може почати сприймати власні припущення як справжні спогади, погоджуватися з нав'язаними версіями подій або вигадувати деталі, намагаючись заповнити прогалини в пам'яті.

Показовий приклад — дослідження за участю 17 військовослужбовців, які зізналися в чомусь під дією препарату. Згодом восьмеро з них відмовилися від своїх зізнань.

Цей випадок демонструє головну суперечність методу: препарат може зробити людину відвертішою, але водночас позбавити її частини здатності критично оцінювати власні слова.

Тому саме по собі зізнання, отримане під дією психоактивної речовини, не є надійним доказом вини.

Чи можна керувати чесністю за допомогою сучасної нейронауки?
Сучасні дослідники поступово відійшли від пошуку універсальної сироватки правди. Натомість вони почали вивчати конкретні механізми мозку, пов'язані з чесністю, обманом і прийняттям моральних рішень.

Деякі експерименти дали несподівані результати.

У дослідженні 2014 року чоловікам вводили окситоцин — гормон, який часто пов'язують із довірою та соціальною взаємодією. Проте учасники не стали автоматично чеснішими. Навпаки, вони частіше вдавалися до брехні, коли це приносило користь їхній команді.

Це показало, що соціальна поведінка набагато складніша, ніж проста формула «більше довіри — менше обману». Людина може бути відданою своїй групі й водночас обманювати інших заради її інтересів.

Ще один експеримент провели швейцарські науковці у 2017 році. Вони використовували слабку електричну стимуляцію однієї з ділянок лобової кори головного мозку.

Результат виявився цікавим: учасники почали рідше шахраювати заради особистої вигоди. Однак ефект не був універсальним. Люди, які й раніше демонстрували стійку схильність до обману, не обов'язково змінювали свою поведінку.

Отже, навіть впливаючи безпосередньо на мозкову активність, дослідники не отримали універсального перемикача чесності.

Чому сироватка правди не стала доказом у суді?
Показовою стала позиція Верховного суду Індії, який у 2010 році розглянув питання використання так званого наркоаналізу під час розслідувань.

Індійська поліція активно застосовувала препарати, які мали полегшувати отримання інформації від підозрюваних. Однак суд постановив, що проводити такі процедури без згоди людини не можна.

Ба більше, навіть добровільно отримані відповіді під дією препаратів не можна використовувати як докази в суді.

Серед аргументів суду була відсутність науково доведеної надійності таких відповідей. Людина під впливом речовин не має повноцінного контролю над своїми висловлюваннями, а отже, її слова не можна автоматично вважати достовірними.

Це рішення стало важливим нагадуванням: зізнання і правда — не одне й те саме.

Чому універсальної сироватки правди не існує?
Історія скополаміну, барбітуратів, експериментів ЦРУ та сучасних досліджень мозку демонструє одну важливу закономірність: здатність людини говорити і здатність говорити правду — зовсім різні речі.

Можна послабити самоконтроль, знизити критичність мислення, зробити людину більш балакучою або навіюваною. Але жоден із цих ефектів не гарантує правдивості її слів.

Більше того, іноді такі втручання створюють протилежний результат: замість прихованої інформації дослідник отримує суміш реальних спогадів, фантазій, страхів і чужих навіювань.

І, мабуть, найважливіший висновок полягає в тому, що людська свідомість не має окремої кнопки, яка відповідає за правду. Брехня, самообман, пам'ять та особисті переконання настільки тісно переплетені, що жодна речовина не здатна просто відокремити одне від іншого.

Сироватка правди так і залишилася міфом. Не тому, що наука недостатньо далеко просунулася, а тому, що сама ідея хімічно гарантованої чесності виявилася хибною.




© знайдено в мережі