Після цієї промови Астрід Ліндгрен Швеція стала першою країною, де заборонили тілесні покарання

Скільки людство живе на цій планеті, стільки воно воює. Наш крихкий мир постійно під загрозою. Нам пора спитати себе, чи не робимо ми самі кожного дня щось таке, що постійно приводить нас до конфліктів? Як же нам стати кращими і забути про постійну агресію?

Я вважаю, що ми повинні почати з самого початку — з дітей! Це вони скоро будуть керувати цією планетою, і їм вирішувати, продовжувати насильство чи жити в мирі і радості.

Я пам'ятаю, в якому шоці я була, коли усвідомила: нами керують звичайні люди, у них немає дару божественного передбачення або нереальної мудрості. Вони такі ж, як ми, зі своїми слабкостями і пристрастями, але у них є влада. Чому ж ці люди приймають такі погані рішення? Невже тому що вони злі за своєю природою?

Я так не думаю. Дитина народжується ні поганою і ні хорошою. Що ж вирішує, чи буде вона відкритою і доброю людиною чи черствим і жорстоким самотнім вовком? Це ми, його батьки — люди, які повинні показати дитині, що таке любов. Або, самі того не бажаючи, навчити його протилежного.

Одного разу я зустріла дружину пастора, яка розповіла, що коли вона була молодою і народила першу дитину, вона не вірила в побої, хоча покарання дітей різками було тоді дуже поширеним.

Але одного разу, коли синові було 4 чи 5 років, він утнув таку витівку, що дружина пастора вирішила, незважаючи на свої принципи, всипати сину різками — вперше в житті. Вона сказала синові, щоб він пішов у двір і сам знайшов для себе прут.

Хлопчика довго не було, а коли він повернувся, його обличчя було мокрим від сліз. Він сказав: «Мама, я не знайшов різку, але знайшов камінь, яким ти можеш у мене кинути».

У цей момент мати раптом зрозуміла, як виглядала ситуація з точки зору дитини: якщо моя мама хоче зробити мені боляче, то немає ніякої різниці, як вона це зробить, вона може з таким же успіхом зробити це каменем.

Мама посадила сина до себе на коліна, і вони разом поплакали. Вона поклала камінь на кухонну полицю як нагадування, що насильство — це не вихід.

Ви запитаєте: то що, якщо ми перестанемо карати дітей, ми виростимо новий вид Хомо Сапієнс, всі миттєво стануть добрим і війни припиняться? Ні, звичайно. Тільки дитячі письменники можуть вірити в таку утопію. Цей бідний світ потребує купи реформ та змін.

Але наші діти дивляться телевізор, вони бачать, як багато на землі агресії, і, можливо, вважають, що це єдиний спосіб вирішити всі проблеми. І ми прямо зараз, у своєму будинку, можемо показати їм, що є інший шлях. І це те, що ми можемо зробити для світу.

Всім нам не завадить камінь на кухонній полиці, щоб запам'ятати: «Ні насильству!»

А́стрід А́нна Емі́лія Лі́ндгрен — шведська дитяча письменниця, чиї книги перекладені більш ніж 85 мовами та видані більше ніж у 100 країнах. На сьогодні вона найбільш відома своїми творами «Карлсон, який живе на даху» та «Пеппі Довгапанчоха».