Хлопчик, який хотів стати роботом (і став ним)

Що може статися, якщо постійно транслювати свої очікування з приводу того, якою має бути дитина.

Спочатку прийшла стривожена мама.

- Ви знаєте, начебто у нас нічого такого поганого не відбувається, але мені якось моторошно. Можливо, звичайно, що це така гра, але якась вона... нелюдська, чи що. Та й вік уже... я знаю, зараз і дорослі дядечки в комп'ютерні ігри грають, але ж не весь час же.

- Розкажіть конкретніше, що саме у вас відбувається.

- У нас є син, Михайло, п'ятнадцяти років. Дуже хороший хлопчик. Навчається в гімназії, в дев'ятому класі. Гімназія далеко не найсильніша в місті, але все-таки на непоганому рахунку. Вчиться добре, трійки бувають рідко. І вчиться самостійно, до нас звертається вкрай рідко, якщо чогось не знає або не розуміє, читає або слухає в інтернеті відповідний урок. У школі стосунки хороші і з учителями, і з однолітками. Раніше Михайло був невисокого зросту, але в останні роки півтора дуже виріс, і тепер дівчата просто телефон обривають. Комп'ютерними іграми надмірно не захоплюється, хоча і може іноді пограти годинку. Займається додатково англійською (це необхідно - в гімназії, на жаль, дають не так вже й багато), настільним тенісом (це чудово розвиває координацію, а у нього з дитинства були з цим проблеми) і плаванням (нам ортопед рекомендував).

- Гм... Дев'ять з десяти мам п'ятнадцятирічних підлітків вже на заздрість спливли б, слухаючи вас. А що ж не так?

Жінка замовкла, кілька разів нервово сплела, а потім розплела пальці, і підняла на мене сповнений тривоги погляд:

- Десь років зо два тому Міша вперше сказав нам, що хотів би бути не людиною, а роботом. А тепер... тепер він ним практично і став. У всякому разі, на вигляд.

- Ні фіга ж собі! - непрофесійно, але дуже зацікавлено вигукнула я. - А яким саме роботом він став? Зі старих фільмів? Або якимось сучасним? Може, він просто косплеїть в реалі якийсь культовий підлітковий фільм, роман, серіал?

- Що? Що? - мати явно розгубилася.

Я швиденько розповіла їй, що таке косплей, манга і прилегла до них субкультура.

- Ні, майже напевно - ні, - жінка сумно похитала головою. - Ніяких ознак. У нього немає ніяких спеціальних костюмів, він нічого нікуди не викладає, ні з ким таким не зустрічається.

- Немає костюмів, образу? А що ж тоді є?

- Він поступово стає все більш неживим якимось...

Тут я звісно перестала весело посміхатися і стривожилася.

- А хтось десь ще це помічає? В школі? У гуртках?

- Не знаю. Мені ніхто нічого не говорив. У школі ним якраз дуже задоволені. Нещодавно класна керівниця на зборах говорила про загальне падіння успішності в класі, про складнощі підліткового періоду і сказала: ну ось є ж діти, на яких цей самий перехідний вік ніяк не позначився. І назвала Михайла першим номером.

- Тобто ця дивна, помічена вами і озвучена колись самим Михайлом метаморфоза практично ніяк не позначилася на його шкільному та позашкільному житті, на спілкуванні Михайла з дорослими і однолітками? - я дещо заспокоїлася.

- Мабуть, що так.

- Останнє запитання: сам Михайло якось пояснював вам своє бажання - хочу бути роботом?

- Не пам'ятаю. Здається, толком не пояснював. Хоча, якось він сказав: так зручніше. Коли я його зараз безпосередньо питаю: що з тобою відбувається? - він відповідає так: мама, тебе щось не влаштовує в моїй поведінці? Сформулюй, що саме, і я зміню програму.

- Ви пробували формулювати?

- Так. Він змінює.

- Наведіть приклад.

- Я сказала йому, що він занадто холодний до молодшої сестри. Вона дуже його любить, і взагалі дуже ласкава дівчинка. Постійно до нього тягнеться. А він тільки зрідка сходить, побавиться з нею.

Він уточнив: якби проявів моїх емоцій по відношенню до Кіри було, на твою думку, досить, як би ти про це дізналася? За якими з моїх слів, вчинків?

Я спочатку розгубилася, а потім сказала: ну ти б хоч іноді сам її обняв, сказав щось хороше, запропонував сам погратися.

- І... - я просто жахливо зацікавилася. Те, як Михайло сформулював запит до матері - це ж і багатьом дорослим недоступно. І скільки через це буває дурних конфліктів, наприклад, між подружжям.

- І тепер він обіймає її вранці і перед сном, два рази на день говорить їй компліменти типу «Які у тебе смішні милі кіски!» І раз на два дні пропонує погратися п'ятнадцять хвилин у що вона захоче. Кіра щаслива, а я розумію, що він просто включив її в свою чортову роботівскую програму.

- А ви чого ж хотіли? Щоб він по вашій вказівці полюбив молодшу сестру?

- Не знаю. Я вже нічого не знаю. Тому до вас і прийшла.

- Я хочу познайомитися з Михайлом.

Я впевнена - юнак нічого не зображував спеціально в плані великої моторики, але рухи його дійсно виглядали трохи скутими, механічними. Або це мені просто здавалося через анамнез?

Гарного середнього зросту, правильні риси обличчя, акуратна стрижка, трохи тьмяні сірі очі.

- Ти не хочеш нічого у мене запитати? Розповісти? Обговорити?

- Ні, але я готовий відповісти на всі ваші запитання.

Абсолютно порожня зустріч. У Михайла хороша мова, він спокійно і, здається, відверто розповідає про сім'ю, навчання, життя в гімназії, позашкільні заняття. Нічого нового, все це я вже знаю від матері. Відповідає строго на мої запитання. Не відхиляється в сторону. Закінчує всі речення. На пряме запитання: навіщо ти робиш з себе робота? - відповідає те ж, що колись відповів матері: так зручніше. На питання: в чому ж зручніше? - відповідь: практично у всіх сферах життя.

- Тут є якась заковика, але я її ніяк не можу зловити, - чесно зізналася я. - Або я чогось ще не знаю, або не бачу очевидного. Якщо ти захочеш ще поговорити, приходь.

Михайло кивнув без посмішки. І вже виходячи, з чимось на зразок виклику в тьмяних очах, запитав:

- Назвіть хоча б одну причину, чому людиною бути вигідніше, ніж роботом?

- Вигідніше? - я не відразу знайшлася. Він кивнув розуміюче: ну ось бачите - і пішов.

Я потім ще деякий час з ним подумки дискутувала (всі знають, як це буває, і в психологів після невдач - те ж саме, тільки коротше, інакше швидко звихнешся), підбирала хороші, яскраві аргументи, один, мені здалося, знайшла. Але Михайла поруч не було...

Знову мати.

- Ми його запитали про профорієнтацію. Він сказав: а як ви думаєте, куди було б доцільно - з моїми оцінками, після моєї гімназії? Тут я заверещала, що це він повинен вирішувати. Це ж його життя! Він тут же сказав: добре, я вирішу. І замовк. Я «побігала по стінках», потім сказала: може, до психолога сходити, порадитися? Він сказав: дуже хороша ідея, спасибі, мама.

Я знову подумала, що більшість батьків шістнадцятирічних (Михайлу вже виповнилося шістнадцять) хлопчиків від заздрості б завили. І разом з цією думкою здалося - щось намацала!

- Кличте.

- Головне прагнення людини - бути щасливою. Іноді - робити щасливими інших. Твоє рішення - стати як робот - не зробить щасливим нікого.

- Ви впевнені?

- Безумовно. Твоя мати прийшла до мене зі своєю тривогою: допоможіть, з сином щось не так. Ти сам теж щасливим, вже вибач, не виглядаєш.

- Тобто ви хочете сказати, що якби я хамив батькам і вчителям у відповідь на будь-яке їхнє зауваження, зависав в стрілялках і соцмережах, кричав, бив посуд, отримував двійки, зривав уроки і стрибав по дахах, як звичайний, не роботизований підліток - кількість щастя навколо і всередині мене різко збільшилася б?

- Ну, підлітковий максималізм в тобі принаймні присутній в нормальних, належних за віком дозах. І на тому, як то кажуть, спасибі.

- Дайте відповідь! - зажадав Михайло. Очі гнівно заблищали.

Я подумки похвалила себе: виманила з нірки. І що тепер?

- Коли це почалося? - запитала я. - Ти пам'ятаєш?

На позитивну відповідь не сподівалася, просто тягнула час, збираючись з думками. Однак, як не дивно, він пам'ятав.

У батьків Михайла завжди, скільки він себе пам'ятав, був стандартний мовний зворот: що це ти таке робиш? Такі хлопчики нам не потрібні! Нам потрібні такі хлопчики, які... (далі виразно містилося, що конкретно роблять або не роблять потрібні їм хлопчики).

Приклад: чого це ти рознюнявся? Нам такі хлопчики не потрібні! Нам потрібні хлопчики, які вже дорослі, які не дратують маму і йдуть своїми ніжками.

Згодом цей зворот формально з розмов зник, але по суті нікуди не подівся. Тямущому Михайлу завжди було цілком ясно, які саме хлопчики потрібні батькам, вчителям, викладачам в гуртках і т. д. Слухняні, ввічливі, послужливі, готові допомогти, які завзято вирішують поставлені перед ними завдання, які не здаються від невдач, не виявляють яскраво своїх емоцій (стрибати і волати від радості, кричати і лаятися від горя - все це однаково не схвалювалося), які говорять і роблять рівно те, чого від них очікують (очікування завжди озвучуються, якщо правильно запитати). Десь років в 12 Михайло, який багато читав, запитав себе: що ж це за хлопчики-то такі, які задовольняли б усім цим вимогам? І досить швидко знайшов відповідь: це хлопчики-роботи.

- Скільки я живу, у мене ніхто ніколи не питав нічого мого, людського, - сказав мені Михайло. - Нікому не було цікаво і потрібно, щоб були протиріччя, щоб я говорив, робив щось своє, наперекір їм. Всім подобається, щоб з ними погоджувалися. Придумували - в тих рамках, які вони самі поставили. Учитель задає питання - якщо здогадаєшся, яка у нього відповідь в голові вже готова - все в порядку. Зараз ось з дівчатами - все те ж саме. Якщо говориш те, чого вона від тебе чекає (а здогадатися, повірте, неважко) - ти хороший. Мене, самого мене, людину суперечливу і часто просто жалюгідну, похмуру і противну, ніхто ніколи ніде не чекав, розумієте? А що, якщо уявити собі, що я - робот? - подумав я. Уявив, зіграв. Відразу все так спростилося. Я не особливо розумний, не особливо гарний, зовсім не сильний - ну, ви самі бачите. Але мене відразу стали хвалити, в приклад ставити. Хлопчики-роботи всім потрібні. І всім подобаються. Ви говорите: перестань! Стань назад людиною. Ви думаєте, буде краще? Кому? Давайте запитаємо хоч би і у мами. Ну ось я стану як мої однокласники. Скину панцир, стану людським підлітком - буду говорити, що думаю, сперечатися з усіма (бо більшість дорослих несе таку нісенітницю!), Грубіянити, якщо дістануть, сидіти в інеті... Вона хоче?

Ми тут же і запитали (благо мама сиділа в коридорі). Як ви думаєте, що вона відповіла? І що взагалі було далі?

Мама Михайла все зважила і відмовилася. Гаразд, сказала вона, якщо так ставити питання, то до поточного стану справ я вже якось пристосувалася. А як буде, якщо він зараз візьметься іншу роль грати - та ще й перегравати? Важкий підліток, щоб нам життя малиною не здавалося, типу "отримай фашист гранату"? Ні, я цього не хочу. Хай вже доросте як є і далі робить що хоче. Хоч в театральний інститут поступає.

- "Ось бачите..." - сказав Михайло. Дивився він у бік і говорив безпристрасно. Можливо, мені просто здалося, що в куточку його ока блиснула сльоза...


Автор: Катерина Мурашова

---

© за матеріалами