Старість

– Знаєш, що найважче в старінні?
– Що?
– Те, що ти стаєш невидимим. Коли ти молодий – ти ще «хтось»: гарний, веселий, харизматичний, сильний… або хоча б помітний. А потім усе це минає. І ти стаєш «тим дідусем у поношеній куртці» або «тією бабусею в береті та старій кофті». Ніби тебе вже немає. Ти - прозорий...
– Але знаєш що? Я помітив тебе одразу, як тільки ти зайшов до кімнати...

Це - цитата з одного відомого британського серіалу. І, на жаль, це правда.

Часто єдине, що інші бачать у літній людині - це її вік.
Уже ніхто не скаже: «вона була вчителькою мов», «він був інженером».
Кажуть: «їй уже за 80», «мабуть, близько дев’яноста».

З роками кількість людей, які справді знають твою історію - ким ти був, що любив, що вмів - починає зменшуватись. Друзі відходять. Або не виходять із дому. Пересуваються повільно. Виходять хіба що по хліб у кіоск на розі.

Діти - у своєму темпі, зі своїми проблемами. Іноді зателефонують. Ще рідше - зайдуть на чай.

У будинку - нові сусіди. Молоді мами з візками. Батьки з торбами з супермаркету...
Ніхто не знає імені бабусі з другого поверху.
У магазині на розі - нові продавчині. Жодного знайомого обличчя.

Із давніх знайомих, якщо хтось щось і знає, - то лише номер квартири й приблизний вік.
А що відбувається за дверима — нікому не цікаво.

Так народжується порожнеча.

Ми не розуміємо, чому мама дзвонить десять разів на день з «дрібницями». Чому тато вдруге питає про те саме. А вони просто бояться бути забутими. Хочуть бути поміченими. Почутими. Хоча б телефоном.

Бо старість - це не лише про кількість років.
Це - про невидимість.
Це - про самотність.
Це - про величезне бажання залишатися для когось важливим.

Не чекай, поки стане пізно.
Подзвони. Зайди. Запитай, як минув день.
Для тебе це - хвилина.
А для них - цілий світ.

Бо іноді одне «я пам’ятаю про тебе» - достатньо, щоб хтось знову відчув себе живим. Побаченим. Не зайвим.

---

© знайдено в мережі