Білоруський коваль створює фантастичні скульптури (фото)

Можливо ви вже зустрічали роботи Володимира Каноніка. Вони стоять на вулицях великих і маленьких міст Білорусі, на заправках і навіть в офісі Wargaming.



Майстер багато років намагається зробити Білорусь красивішою, перетворюючи непотрібні болтики у витвори мистецтва. Сьогодні більшість робіт Володимира Петровича робиться для заправок «Белоруснефть» - це головний годувальник художника, якому одного разу пощастило переконати керівництво підприємства в тому, що прийшов час попрацювати над іміджем.



Всього в цеху працює п'ять чоловік. Володимир Петрович каже, що могло бути і більше, але знайти тямущих ковалів непросто: народ вони питущий. Далі вирізки з інтерв'ю:

- Я добре ставлюся до альтернативного мистецтва та люблю неординарні роботи. Нещодавно сам допомагав художнику Віктору Ольшевському робити Вавилонську вежу. Дуже складна і сильна робота вийшла. А ще ми, наприклад, працювали над інтер'єром 12-го поверху головного офісу Wargaming. Вони нам спочатку запропонували зробити плакат. Ми придумали щось дивне з вигнутої фанери і втерли носа усім конкурентам. Зійшлися, домовилися, почали співпрацювати і в підсумку багато чого зробили. Навіть сувеніри з литої сталі для гравців придумали.



- Ми для цього їздили в Борисов, брали танкові катки, відливали з них болванки і гравірували.



Володимир Петрович розповідає, що на тлі його робіт фотографуються Стівен Сігал і Дольф Лундгрен. Ми запитуємо, чому на мінських вулицях так рідко з'являється щось настільки ж гідне. Художник багатозначно зітхає і переходить до складної розмови про роботу з державою.

- Центр будь-якого більш-менш пристойного білоруського міста обов'язково притискають до землі десятками малих архітектурних форм, що створюються до показових і районних свят. Якщо гарненько поїздити по країні, можна зібрати хорошу колекцію гномиків, зайчиків і білочок, які для чогось з'явилися на світ. Втім, знайти таких красенів можна і в Мінську.

Володимир Петрович каже, що йому за появу цієї армії важко і прикро.

Ці незрозумілі білочки народжуються через брак грошей або від відсутності смаку? - запитуємо ми.

- Скоріше, через відсутність будь-якого бажання зробити красиво. Та й взагалі зробити. Я якось намагався працювати з «Зеленбудом». Було якесь свято, і вони вирішили замовити у мене такі квадратні квіткарки мало не на весь Мінськ. Тоді я зрозумів, наскільки у них закостеніле, зашкарубле розуміння. Крім того, бюджет дуже мізерний, а щоб зробити щось більш-менш пристойне, потрібні гроші. Та й в принципі у нас не приділяють уваги ландшафту, малим архітектурним формам. Напевно, нам більше працівники сільського господарства потрібні, ніж художники. Я все життя намагаюся переконати людей, що їм треба щось крім лебедів з шин, а потім у нас в Могильові з'являється тріумфальна арка. Це пам'ятник несмаку. Хоча скаржитися я не люблю. На мене ось якось теж скаргу написали: якомусь мужику не сподобалося, що у мого зубра занадто великий «прибор». Що вдіяти? - каже коваль.



- Я колись організовував виставку білоруських художників в Голландії і спілкувався з місцевими майстрами. Так ось, якщо у них художник продає роботу за 1000 €, йому держава дає ще стільки ж. Вони підтримують мистецтво, тому що люди більш трепетно ​​ставляться до творчості. У нас же, людям все це не таке цікаве.



- Нещодавно з Каноніком зв'язався бізнесмен з Дортмунда. Його компанія займається продажем американських машин в Німеччині. Іноземець запропонував нашому художнику великий і складний проект, який здався митцеві як мінімум цікавим. Цей чоловік десь побачив робота, якого я зробив зі старих «Жигулів», куплених за сто баксів. Він захотів собі щось схоже, але тільки в інших масштабах. Оскільки він займається продажем здоровенних автомобілів, він хоче поставити металеву громадину висотою метрів під двадцять.



- Навесні домовилися зустрітися і обговорити всі деталі. Якщо домовимося, поїдемо до нього всією командою, - розповідає наш співрозмовник. - Я цінник опускаю дуже низько. Будь-яка моя скульптура в Європі продалася б в десятикратному розмірі. Але для цього потрібно займатися ще й маркетингом, шукати собі продюсера, менеджера.



- Я якось був в Лейпцигу. Зайшов в майстерню, там художники працюють. Вони почули російську мову, підходять. Виявилися наші хлопці - їхні батьки колись там служили. Ми познайомилися, я почав показувати їм фотографії своїх робіт, і, коли справа дійшла до Пегаса, вони просто за голови схопилися: мовляв, в Європі цю роботу могли б купити тисяч за 150 євро. А я в Білорусі продав всього тисяч за 15.



Ми поцікавилися, якби ви Володимир кував щось більш корисне в побуті, наприклад хвіртки, заробляли б він більше. У відповідь почули:

- Думаю так. Але це ж зовсім нецікаво.

---

© за матеріалами