Львівський театр імені Франца Кафки презентує альбом «Вірші про кохання»

Нова збірка "Вірші про кохання": щирість, емоції, українська душа. Відкрийте для себе чари української поезії у виконанні акторів театру Кафки.‌  ‌

Львів, 18 лютого 2024 року – Львівський театр імені Франца Кафки оголосив про вихід нового альбому "Вірші про кохання". До нього увійшли поезії таких українських авторів:

Юрій Іздрик, Маріанна Кіяновська, Іван Сокульський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Ірина Старовойт, Василь Стус, Григорій Чубай, Михайль Семенко, Емма Андієвська, Тарас Мельничук.

Вірші читають актори театру Назарій Боденко та Герман Гошкадор.

Альбом презентує кращі зразки української інтимної лірики. Добірка "Вірші про кохання" стане чудовим подарунком для шанувальників української літератури.



Виробництво: Cultural Evolution
Дизайн обкладинки: Олексій Понтифік Іванов

Текстова версія

Юрій Іздрик

Молитва

коли повертається світ спиною
і знов поміж нами відстань і стіни
говори зі мною
говори зі мною
хай навіть слова ці нічого не змінять

і коли вже довкола пахне війною
і вже розгораються перші битви
говори зі мною
говори зі мною
бо словом також можна любити

я одне лиш знаю і одне засвоїв
і прошу тебе тихо незграбно несміло:
говори зі мною
говори зі мною
і нехай твоє слово станеться тілом

Маріанна Кіяновська

Нам любов збувається, бо літо.
Заметіль метеликів — і сни…
Млосний запах всесвітів і квітів…
Солодощ хмільної голизни…
Несусвітні, вистраждані, щирі
Нашого чекання мови дві.
Ми з тобою лагідні, як звірі,
Що поснули поряд на траві.

Іван Сокульський

Ніч єднає звуки.
Ніч сама в собі.
Взявшися за руки,
сидимо в журбі.

Ніч не йде нікуди,
перше світло ллє...
Що ж із нами буде?
Що із нами є?

Василь Симоненко

Я і в думці обняти тебе не посмію,
Я не те, щоб рукою торкнутися смів.
Я люблю тебе просто — отак, без надії,
Без тужливих зітхань і без клятвених слів.

Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе,
Захмеліть, одуріти від твого тепла.
Я кохаю тебе. Мені більше не треба,
Адже й так ти мені стільки щастя дала.

Ліна Костенко

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.

Ірина Старовойт

Риси твої далекі від симетричності спокою.
В жерлі першого дотику перші вогні нестримані.
Рука потерпає в захваті, а далі стає жорстокою.
Мої оборонці втрачені, і голови їм постинані.
Напруженим тіла вигином від них відвертаюсь з відчаєм.
В зіницях дитинно розширених рештки жалоби прости мені.
Пальці наші сплітаються перед грозою освідчення.
Тихо. Тільки у грудях б’ються впіймані окуні.
Темно. В долонях ночі коптить маленька свічечка.
Риси твої далекі від симетричності спокою.

Григорій Чубай

День відходить, кудись поквапившись.
Вечір. Тиша. Тебе нема.
І в рояля холодні клавіші
білі-білі, немов зима.

Три зорі, мов тугі бемолі.
Три тополі, мов до-ре-мі.
І в тенетах німого болю
я один при отій зимі.

Сині тіні в снігах митарствують.
Небо – наче сріблястий грот.
Над душею всевладно царствують
дивні очі зелених нот.

Білій тиші в лице зорію.
Кожен порух її ловлю.
І тобою забуте грію
захололе пташа – люблю.

Василь Стус

Тільки тобою білий святиться світ,
тільки тобою повняться брості віт,
запарувала духом твоїм рілля,
тільки тобою тішиться немовля,
спів калиновий піниться над водою -
тільки тобою, тільки тобою!
Тільки тобою серце кричить моє
Тільки тобою сили мені стає
далі брести хугою світовою,
тільки Тобою, тільки Тобою.

Михайль Семенко

Осінь похмура йде
Хмари дощі тумани
Осінь у серце веде
Смуток нежданий
Холод суне німий
В душу вповзає мла
Осінь серпанок густий
Ти принесла
Ради не дам собі
В серці моїм мовчання
Спогад ридає в журбі
Давнє кохання.

Емма Андієвська

Поранив ти мене, немов тварину.
Підвестись пробую, та заглибока рана,
І я – з розпуки, що не любиш, – сліпну,
Як дикий звір, якому – зір і лапи.
Не муч, схилися – бодай мить до скону.
Люби мене. Дай твої пута скинуть.

Тарас Мельничук

я знав
що найкраща птаха
на світі
це жінка
я кохав
і вона кохала мене
а потім їй стало
сумно зі мною
вона вийшла у сад
щоб я не бачив
приміряла
золоті крила —
і полетіла
я плакав
обіймаючи на ліжку
її біле
ледь засмагле
тіло

Григорій Чубай

Коли до губ твоїх лишається півподиху,
коли до губ твоїх лишається півкроку –
зіниці твої виткані із подиву,
в очах у тебе синьо і широко.
Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
той шепіт мою тишу синьо крає!
І забуваю я, що вмію дихати,
і, що ходити вмію, забуваю.
А чорний птах повік твоїх здіймається
і впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
півподиху у горлі застрягає.
Зіниці твої виткані із подиву,
в очах у тебе синьо і широко…
Але до губ твоїх лишається півподиху,
до губ твоїх лишається півкроку.

---

© знайдено в мережі