Анвар Азізов - герой проекту «Помішані»

Арт-журнал TheNorDar вже півтора року працює над фотопроектом «Помішані» - про людей з різними національними коренями. Щотижня вони вибирають героїв проекту, яких фотографують та беруть інтерв'ю.



Анвар Азізов, програміст, музикант, лінгвоман
Коріння: українське, узбецьке, таджицьке.

Я перейшов на українську мову у 21 рiк, коли почав професійно займатися музикою. Мені хотілося писати пісні українською, але виходило не дуже добре, тому що я нею не думав. У моїй сім’ї в Києві спілкуються переважно російською мовою, а родичі в Узбекистані — узбецькою і трохи таджицькою. Людей завжди дивує, що хлопець з ім’ям арабського походження та узбецьким корінням розмовляє українською. Тоді ж, після переходу на українську, я зробив собі татуювання на руці у вигляді гуцульського орнаменту. Воно на все життя і завжди нагадуватиме мені про моє українське коріння.

Ім’я Анвар перекладається як “променистий або той, що випромінює світло”. Це одна із сур Корану. Прізвище Азізов пішло від прадідуся, якого звали Азіз, він родом з міста Самараканд. В Узбекистані поширена традицiя брати для прізвища імена дідусів, щоб зберегти своє коріння. Так само і в нашій родині. Одна гілка має прізвище Азізов, інша — Муйдінов, від імені діда Муйдіна. По материнській лінії в мене українське коріння. Я знаю лише 5 поколінь, які походять з Київщини та Чернігівщини.

Практично з народження я жив в українському культурному просторі, і раптово у 27 років мені стало цікаво дізнатися про своє узбецьке коріння, відновити втрачений у дитинстві зв’язок з рідними. Я планував поїхати в узбецьке містечко Денау і там шукати рідню (мій тато звідти), але сталося диво — вони перші знайшли мене в “Однокласниках” і запросили до себе в гості. Перед тим як поїхати, я почав вчити узбецьку мову, хоча б для того, щоб зрозуміти бабусю ,— вона не говорить російською. У результаті — зацікавився східними мовами і став лінгвоманом. Вже створив українсько-кримськотатарський словник для iPhone і зараз на черзі узбецько-український. Найскладніше в цій справі — зібрати необхідну базу слів. Узбецька мова — єдина серед всіх тюркських мов, що не має закону сингармонізму — це коли певні голосні використовуються лише в комбінації з одними або іншими. Через те, що країна постійно була у складі різних державних утворень, і по її території проходив Великий шовковий шлях — мова спростилася і увібрала в себе багато перських слів. У Ташкенті є молодь, яка взагалі не розуміє узбецьку. Ймовірно тому, що вони вчились у російських школах і були дітьми партійних працівників за радянських часів. Зараз же країна взяла курс на англійську мову та глобалізацію.

Мені завжди було складно визначитися, до якого ж народу я належу. Найбільше почуваюся українцем, хоча, і в Узбекистані мені комфортно. Гадаю, що найкраще мене опише вислів “людина світу”. Коли мене питають про національність, то я відповідаю, що я напівузбек і напівукраїнець. До речі, всюди, окрім Узбекистану, мене приймали за місцевого. У Стамбулі мене приймали за свого, в Індії зверталися на хінді, а в Узбекистані приймають за іноземця, тому що я маю світліший колір шкіри та волосся. Хоча ,форма обличчя та підборіддя видають моє коріння, а ще виямка на маківці — наче місце для тюбетейки :)

Мені найкомфортніше жити в Україні. Гіперувага, притаманна моїм узбецьким родичам, мені деколи заважає, тому що я люблю побути на самоті. Українці — індивідуалісти, а узбеки — колективісти, хоча й волелюбні. Вони люблять постійно збиратися гуртом, часто живуть на одній вулиці цілими сім’ями, щоб доглядати за старшими. Взагалі, у країнах Середньої Азії дуже розвинений культ сім’ї та дітей. Коли я приїхав до Ташкенту, мій дядько із сином приїхали на таксі з Денау, який розташований за 700 кілометрів від столиці. А вже вдома на мою честь влаштували справжнє свято, де зібралося близько 100 родичів.

Що сильно запам’яталося під час перебування в Узбекистані, так це традиція святкування весілля. За старою традицією батьки завжди обирали пару своїм дітям, але в наш час ця традиція дещо послабилася, і значно частіше дозволяють дітям зробити вибір власноруч. Але якщо хлопець буде бідний, то вони можуть заборонити. Весілля там святкують у дворі, кількістю 500 чоловік із самого ранку до пізньої ночі. Запрошують усіх сусідів і родичів, їхніх знайомих, тощо. Одна з найпоширеніших професій — весільний кухар. За одне весілля він заробляє близько 300-400 доларів. Склалося враження, що мета життя всіх батьків в Узбекистані — це зробити багате весілля своїм дітям, придане до якого вони готують протягом життя. Поширене явище — купувати компакт-диски з відеозаписом найбагатших весіль і дивитися ці відео по кілька разів, щоб взяти приклад і зробити щось подібне для власних дітей. Як на мене, в Узбекистані люди цінують соціальний статус та матеріальні цінності більше, ніж в Україні. Наприклад, золоті зуби в узбеків свідчать про статок і вважаються знаком високого соціального статусу. Іноді вони навіть замінюють здорові зуби золотими коронками.

Люди зі змішаним національним корінням відрізняються толерантністю до інших народів. Змішана кров — це, по суті, своєрідне “щеплення проти расизму”. Я не кажу за всіх, але в мене саме так.

---

© за матеріалами