Сан-Педро: місто-в'язниця в Болівії (фото)

Повна відсутність звичних камер, наглядачів і цілком гідні умови людського існування дозволяють віднести в'язницю Сан-Педро до одних з найгуманніших у світі. Але чи такі однозначні результати болівійського соціального експерименту?



З булочної доноситься дражливий запах свіжоспечених сирних пиріжків, якими славиться Ла-Пас. Прямо на вулиці смажать банани і знімають з вертіла чергову курку-гриль. В очікуванні клієнтів прочинені двері перукарні. Кругом бігають і сміються діти.



Спочатку ми відчували себе трохи скуто: все-таки ми були у в'язниці. В голові не вкладалося, що «тюрма» і «місто» можуть бути синонімами. Але незабаром ми розслабилися, почали впевнено крокувати вузькими вулицями, заглядати в кафе і говорити з місцевими жителями. В'язниця Сан-Педро — це міні-місто, розділене на вісім секторів, що займає площу трохи більше гектара. За тяжкі злочини, пов'язані з насильством і вбивством в цю в'язницю не посадять. Для цього у Болівії є звичайні в'язниці із суворим режимом і жахливими, як і годиться в тюрмах у їхньому класичному варіанті, умовами. У Сан-Педро люди потрапляють, як правило, за крадіжку або торгівлю наркотиками, що вважається в Болівії не дуже серйозним злочином.




Нашими провідниками по старій фортеці, де розташована в'язниця, стали «місцеві жителі» — молоді хлопці Хуан і Хуліо. На питання, за що вони сидять, сором'язливо (або так тільки здається) відповідають: за крадіжку. Один вже сім років живе у в'язниці, інший — два роки. Основний закон тут простий: хочеш жити краще — не лінуйся, працюй. Ув'язнені в Сан-Педро самі сплачують за своє утримання. Можеш заплатити більше — живеш в кращих умовах, не можеш — задовольняйся загальною кімнатою.




Роботи вистачає на території самої в'язниці. Одне з найпопулярніших занять — створення сувенірів, особливо люблять місцеві майстри робити кораблики. Вони «пливуть» за мури в'язниці як символ свободи та мрії будь-якого болівійця про море, до якого колись країна мала вихід. В рідкісних винятках деяким ув'язненим дозволяють працювати поза тюремними стінами. Вранці вони йдуть на роботу, а ввечері повертаються до себе додому — в тюрму. Ніхто не тікає. Багато в'язнів живуть тут зі своїми дружинами і дітьми. Обов'язкова умова — дружини, які проживають на території в'язниці, повинні тут же працювати. А діти отримують освіту або всередині стін, або ходять у звичайну школу в Ла-Пасі. Тут соціальний експеримент дає крен: діти з в'язниці часто вважаються ізгоями в суспільстві, їх дражнять однокласники з благополучних сімей, піддають дискримінації вчителі в школі. Їхнє життя у в'язниці — питання неоднозначне. Чи хороша така школа життя?




Багато ув'язнених отримують у в'язниці освіту: є можливість навчитися відразу декільком професіям в місцевому «технікумі» і навіть заочно вчитися в університеті. Дало б їм суспільство такий шанс, якби вони не опинилися у в'язниці? Не факт. Більшість мешканців в'язниці виросли в дуже бідних сім'ях і йшли на злодійство, опинившись на межі. Наш провідник Хуліо з гордістю розповідає, що він вже закінчує навчання і скоро отримає диплом економіста. Напевно, він вже не захоче повернутися в Сан-Педро, маючи більше можливостей. Хоча дехто повертається. Бували навіть випадки, коли відпущені на волю спеціально попадаються на якомусь не дуже серйозному злочині, щоб знову опинитися за стінами Сан-Педро.



Гуляючи по території в'язниці ми познайомилися з болівійцем Фредді, який отримав кілька років тому диплом інженера в одному з інститутів Мінська. У в'язницю, запевняє Фредді, він потрапив помилково. У Ла-Пасі в нього була своя будівельна фірма. Одного разу він підписав фальшиві договори, які підсунули йому конкуренти. Вирок ще не винесено, і скоро буде довгоочікуваний суд. «Максимум півроку ще можуть протримати», — з посмішкою говорить Фредді. Втім, у в'язниці він особливо не журиться. Дружина з дітьми часто приходять до нього, приносять домашню їжу, за якою він нудьгує в Сан-Педро.



— Хворіти тут, правда, небажано. Лікарняних ліжок мало: 10 штук на все населення в 1500 чоловік. Лікарі тут не дуже хороші, медицина на низькому рівні, обладнання старе, — розповідає Фредді дорогою в храм, який частково служить ще і шпиталем.



Інших негативних моментів життя за ґратами він так і не пригадав. Каже, що немає тут ніякої дідівщини, люди живуть не по тюремним поняттям, а за загальнолюдськими правилами.



Безпрецедентний соціальний експеримент, поставлений болівійською владою, дає результати, які на сьогоднішній день важко оцінити однозначно. Вважається, що по тому, як поводяться з злочинцями, можна судити про рівень розвитку суспільства в цілому. Якщо комфорт в'язниць Європи і США вже ні в кого не викликає подиву, то чи ставить подібне тюремне управління Болівію в один ряд з найрозвинутішими країнами світу?



З іншого боку, така свобода може й вийти за рамки дозволеного. У 2003 році книга Расті Янга «The Marching Powder» назавжди зв'язала Сан-Педро з нелегальним продажем кокаїну. І якщо Болівія сьогодні є одним з лідерів на кокаїновому ринку, то у тюрмі, за чутками, можна придбати кокаїн за найнижчими цінами. Інша справа, що реалізація цього процесу вже стала важчою: з 2009 року закрили вхід у в'язницю для туристів, що відвідують її не через культурний інтерес, а в надії купити наркотики задешево. Як зараз йдуть справи на тюремній кокаїнової фабриці — точно не відомо.



Фото: Аша Маілз

---

© за матеріалами