3 187| 15-02-2015, 17:32
Ірма Вітовська: "Мені неприємно бути навіть "у кадрі" на машині з номерами чужої держави"
Талановиту українську актрису Ірму Вітовську неможливо було не полюбити після популярного ситкому "Леся плюс Рома", а також після багатьох теле- і кінопроектів. У Київському Молодому театрі на виставах з її участю завжди переповнені зали. Найближчим часом Ірма постане на рідній сцені в доволі несподіваному образі — 86-річної бабці…
А тим часом у своїй кінематографічній кар'єрі актриса спромоглася на доволі відвертий, ба навіть громадянський вчинок: категорично відмовилась від вигідних пропозицій зніматися в російських фільмах.
Отже, про кіно та театр, війну та мир — в інтерв'ю DT.UA розповідає актриса Ірма Вітовська.
— Ірмо, недавно в DT.UA ми розповідали про запуск українського фільму "Казка старого мельника", де у вас помітна роль. Що це за образ, із яким ви згодом постанете перед дитячою кіноаудиторією?
— У "Казці старого мельника" граю такий собі "символ" української жінки, котра нічого не боїться. В казці показана козацька доба. Це означає, що в цій добі присутня й матріархатна частина, яка проходить через мій персонаж. Цей образ — гуморний, ексцентричний. Одне слово, такий, які досить часто мені й пропонують.
З режисером "Казки" — Олександром Ітигіловим — знайома давно. Це не перша наша спільна робота. Раніше, як відомо, всі орієнтувалися на російський "формат": саме там диктували вибір акторів. А тепер — негайно — треба розпочати захист свого виробника…
— Фільм Ітигілова — сьогодні, на жаль, не правило, а виняток. Не так багато тепер знімають прокатного кіно — для дітей, і дорослих.
— Справді, де воно, українське кіновиробництво? Де український продукт? Я не проти, щоб в ефірі українського ТБ був російськомовний контент. Але в нашого глядача сформувалася стійка "залежність" від московських акторських облич. Наче без них не можемо обійтися?
Хоча розумію: це — бізнес. Є хороші продюсери, котрі можуть оцінити рівень актора, не зважаючи на те, звідки він походить. Але оцінка "меншовартісність", на жаль, лишається. І лишається штампованість підходів: мовляв, усе, що не з Москви, — провінція. Така собі ментальна залежність від російської телекартинки.
Культивована і нав'язана зовні меншовартість залишила шрам на цілих поколіннях. Лише тепер стали усвідомлювати, що обличчя "російського брата" справді почало працювати на ту гуманітарну катастрофу, в якій опинилася Україна…
Постає питання: а чи справді ми були братами? Трагічні події на сході об'єднали українську націю — не за етнічним чинником, а за духом. Українці дали світу волелюбство. Кажуть — "русский бессмысленный и беспощадный бунт". А покажіть, де він? Більшість бунтів були українськими: Коліївщина, під проводом Кармелюка, далі — наші бунти проти кріпацтва…
Та й серед декабристів були українці. А в Росії якщо й були бунти, то лише на тих землях, які не потрапляли під кріпацтво, — Північний Кавказ, Дон, Урал.
Бунт роблять вільні люди. А кріпацька система Росії— це біда тих народів, які були кріпаками набагато довше, ніж українці. І це позначилося на їхній ментальності.
— Ірмо, кажуть, ви категорично відмовилися зніматись у російських фільмах, хоча там гонорари немаленькі, серйозна промоція в СНД. Це принципова позиція?
— Коли почалася війна, в мене були певні гонорари від зйомок у російських серіалах, я багато давала на благодійність. Але потім відмовилася співпрацювати з російськими кіновиробниками.
Зрозумійте, мені неприємно бути навіть "у кадрі" на машині з номерами чужої держави! Або тримати в руках "інші" грошові банкноти, а потім вдавати, що я "афігенная русская деревенская баба". Це в той момент, коли серед знайомих є поранені… Це — не сумісне. Я — на екрані — "русская баба", а в нього ручки і ножки немає "завдяки" росіянам…
…І ось одного дня я випила 200 грамів коньяку — і склала всі повноваження зі зйомок у росіян. Мені аплодували. А я вийшла й думаю: що ж далі робити? Звикла бути в цьому постійному русі. Так, серіали — це конвеєр. Хоча там ти не ловиш "зірок", тому що всі зірки розписані на обличчя іншої країни. Ти майже завжди граєш на другому плані. Хоча бували і попадання, тільки тому, що хтось злітав зі зйомок...
У нас мали би бути свої "Друзі", "Няні", "Свати". Це питання нашого бажання. Вибирайте: ви робочі бджоли у вулику — чи просто трутні?
— У чому, на ваш погляд, найголовніші проблеми сучасного українського кіновиробництва? Як ці проблеми можна подолати?
— Тепер перед кіновиробництвом постають важкі проблеми — фінансові, законодавчі. Треба робити реформи — швидко. За 1—2 роки. Не тільки в галузі кіно, а й у галузі театру. А далі — шукати можливості допуску інвестицій. Внутрішній ринок потребує захисту, повернення квот на телебачення для українського продукту.
Ви ж ніколи не примусите тих гендиректорів, котрі не вважають за потрібне долучитися до побудови української держави, а думають лише бізнесом, стати патріотичними… Тому квота — важлива, щоб захистити свій простір.
Так, українського продукту мало. Але замість російського "мила" можна показувати, наприклад, бразильські серіали. Побачите, через місяць бабусі їх дивитимуться із захопленням. Це як людина кидає курити і переходить на жуйки.
Більшість російських серіалів не становлять художньої цінності. Яка різниця: Педро любить її чи Петя? Але завдяки серіалам цілі покоління українців прив'язуються до певної країни, до спільного минулого. Це працює на підсвідомість… І коли наша людина подивилася новини, поплакала за полеглими бійцями, а далі — російський серіал… Висновок: "А все-таки в Советском Союзе было хорошо…"
Дякувати Богу, що хоча б тепер на ТБ немає свідомого знущання з українців. Того всього, що вони "назнімали", перевиконавши план на тему Другої світової війни.
— Ваші колеги кажуть, що ви майже весь свій вільний від театру чи зйомок час витрачаєте на волонтерську діяльність, на підтримку наших бійців у зоні АТО…
— Так, я їздила в зону АТО. Там із багатьма здружилася. Потім передавала передачі в госпіталь. Далі все потягнулося — пішли концерти, бригади. Перезнайомилася з волонтерами: знаю, хто чим займається. Маю номери бригад, дивізій — знаю, що для них потрібно…
Також маю зв'язок із декількома надійними волонтерськими організаціями, з якими співпрацюю безпосередньо.
Бути волонтером — це непросто. Потрібно "тотально" займатися тільки цією діяльністю.
Однак знаю, що більше їм допоможу, не втрачаючи своє акторське ім'я.
Звісно, колеги з нашого молодого театру активно відгукуються. Наприклад, актриса Римма Зюбіна. В Молодому театрі є люди, котрі постійно допомагають армії. Хтось більше, хтось менше, як виходить.
— Цікаво, які творчі "формати" найбільше сприймають наші воїни, коли ви перед ними виступаєте на прифронтових ділянках чи у шпиталях?
— Це концерти в імпровізованому стилі. Коли відвідую хлопців, то звідти й виходять розваги, анекдоти. Одне слово, концерти. Театр народжується тут і тепер. "Організованих" концертів не роблю.
Їхала нещодавно в поїзді, зателефонував знайомий, який пішов на фронт добровольцем. Поговорили, я кажу: "Може, тобі щось веселе, якийсь анекдот розповісти?" Або телефонують знайомі, які на передовій: "Ану заспівай нам сороміцьких пісень!" І я відчуваю, що настрій поліпшився. Я для них працюю як "подружка-подушка"…
Ну й так само у госпіталь заїхати, набрати різних масок, зробити приколи, розваги, вони всі регочуть…
Звісно, зараз готуюся до театральної прем'єри, часу обмаль. Тому попросила: мовляв, давайте зіграю прем'єру вистави, а тоді знову буду волонтером!
Можливо, поїду на схід у визволені місця? Хочу просити нашого художнього керівника показати там "Бабу Прісю" — в Сєвєродонецьку, Маріуполі.
— На сцені Молодого театру згодом з'явиться вже досить популярна серед театралів п'єса "Баба Пріся", в якій ви граєте літню жінку. Що для вас є надскладним, коли потрібно зануритись у образ людини, котрій далеко за 80?
— Це глибинна тема. Трохи важко грати жінку, в якої "все було". А в мене ж — усе попереду. Їй 86 років! Це інший внутрішній об'єм, якого мені не вистачає. Допомагають спогади про своїх бабусь. Зробити бабусю в казці чи в одноплановій постановці неважко, коли володієш природою перевтілення. Але "наситити" сценічну бабусю багажем життя — це, власне, інше…
— Серед ваших захоплень, які стали чимось більшим, ніж захоплення, — виготовлення ляльок-мотанок. З чого все почалося?
— Мені завжди подобалися мотанки. Спочатку з допомогою майстрині зробили двох ляльок — Оленку й Іринку. Потім почала цих ляльок мотати для себе. Далі мене стали запрошувати на благодійні аукціони. Наприклад, збирали кошти для апарата гемодіалізу, а у Львові проходив аукціон "Гараж" для безхатченків. І я подумала, що виставляти свою блузку чи фотокартку якось не дуже… Тому й вирішила виготовляти ляльок: це ж власноруч! І так пішло…
У мене є мрія: зробити виставку майстрів-професіоналів, які виготовляють мотанки. Бо в мене, скорше, "мотанки-сувеніри" від Ірми Вітовської.
Образи ляльок народжуються в голові, потім знаходжу тканину. Зразу видно, що це я й мої роботи. Є люди, які навіть вишивають костюми для мотанок. У мене ж лише комбінування різних тканин, фурнітур, а обличчя виходять індивідуальні. Тому хочу зробити не просто "виставку мотанок Ірми Вітовської", а виставку українських майстрів. Ніхто ж не знає, що буде в майбутньому? Можливо, колись я візьму "Оскара"? І ці мотанки згодом коштуватимуть уже інших грошей…
— Чого, на ваш погляд, чекає сучасний глядач від українського театру?
— Зараз усі чекають не "театру", а перемоги, миру, спокою. Реформ. А що стосується мистецтва? Нині час відкривати й надолужувати те, що було втрачене. Треба доводити на міжнародному рівні, хто ми і які наші предки. Має бути знято багато документалок. Адже багато чого можуть сказати костюми, орнаменти на цих костюмах, знаки, кольори, їх покрій. Які народи впливають на цей покрій? Я думаю, що недарма у 30-тих роках минулого століття найбільше було знищено істориків, фольклористів, мовознавців.
— Багато телеглядачів заново відкрили вас для себе після телепроекту "Мій малюк зможе" на "1+1".
— Це суцільно "мій" формат. Надзвичайна складність проекту "Мій малюк зможе" полягала в тому, щоб стати рідним другом не те що батькам, а 3-річним дітям. Бо дитина може закритися, і ти її нічим не підкупиш. Це не 7 і не 12 років, коли можна домовитись, і дитя зіграє на камеру.
Я втішена, і це без жодних побрехеньок, це можуть підтвердити батьки: коли йшла коридором, то всі ці малюки висіли на мені, вони забували навіть про батьків. Це незвичайна любов, я навіть ховалася від них.
— А ще в одному телепроекті — "ШоуМастГоуОн" — ви перевтілювалися в зіркових персон. Хто з них вам найближчий за темпераментом?
— Гарік Сукачов! Я вибрала цього персонажа — і зрозуміла, що "зроблю" його. Навіть не обов'язково передати його вокально, головне — характер. Але ніколи я не думала, що зможу спародіювати Михайла Поплавського! Ще були — Ніна Мавієнко, Едіт Піаф…
Для мене саме це шоу — авантюра. Тому що поруч серйозні конкуренти — професійні співаки. Я була єдиною драматичною актрисою в компанії. А коли є реальна людина, то жанр пародії — рентген. Треба зачепитися за певну рису характеру і навколо неї трудитися, ліпити, щоб вийшло щось схоже. Стати маскою, мімікрувати, пластично існувати, навіть мислити як інша людина. Так-так, навіть інтелектуально стати на її рівень — підвищитися або понизитись. Як казала актриса Алла Демидова: "В рампі на великому плані видно, які книжки актор читає".
— У деяких інтерв'ю ви кажете, що ніколи не знімалися б у фільмах, де є романтизація війни. Але ж фільми про війну знімали і будуть знімати.
— Не треба боятися робити з війни "екшн". На кшталт фільмів "Лють", "Порятунок рядового Раяна". Ці картини не повинні приховувати страшних речей, але паралельно мають показувати — подвиг, відчай хлопців.
Або фільм "Список Шиндлера"… Коли герой починає витягати з концтабору цих людей, перейматися їхніми долями. На всю чорно-білу стрічку є лише один кольоровий момент. Наші кіборги — це наша "Троя". Це шикарні герої-троянці: абсолютно сучасна "Енеїда"…
Що стосується глибинного матеріалу, то я люблю, коли знімають людину в часі. Кіно про війну має бути таким, щоб глядачі не хизувалися й не переймалася, якими вони будуть офігенними "у формі", з автоматом. Щоб у них не провокувалося це бажання.
Ми ж бачимо, як росіяни "зомбували" своє населення. І ця війна визріла — із віртуального світу перейшла в реальний. Можливо, це наслідок такого собі приниження великої імперії, яка зрозуміла, що вона втратила свої колонії? Але неможливо у ХХІ ст. володіти колоніями…
— І, нарешті, таке запитання: хто ті люди, котрі найбільше вплинули на формування вашої особистості?
— Це мій театральний учитель Богдан Миколайович Козак. Він дав мені ремесло. Можна бути талановитим, до безумства органічним. Але якщо немає школи, то на самій органіці важко існувати. Також можна бути дуже розумним, раціональним, володіти ремеслом, але не горіти. Одне слово, багато різних нюансів. Що стосується загальнолюдського — то це дідусі, бабусі, батьки. Я знайома з багатьма письменниками, художниками, фотографами, дизайнерами, лікарями… Це всі, кого посилає Господь…
А тим часом у своїй кінематографічній кар'єрі актриса спромоглася на доволі відвертий, ба навіть громадянський вчинок: категорично відмовилась від вигідних пропозицій зніматися в російських фільмах.
Отже, про кіно та театр, війну та мир — в інтерв'ю DT.UA розповідає актриса Ірма Вітовська.
— Ірмо, недавно в DT.UA ми розповідали про запуск українського фільму "Казка старого мельника", де у вас помітна роль. Що це за образ, із яким ви згодом постанете перед дитячою кіноаудиторією?
— У "Казці старого мельника" граю такий собі "символ" української жінки, котра нічого не боїться. В казці показана козацька доба. Це означає, що в цій добі присутня й матріархатна частина, яка проходить через мій персонаж. Цей образ — гуморний, ексцентричний. Одне слово, такий, які досить часто мені й пропонують.
З режисером "Казки" — Олександром Ітигіловим — знайома давно. Це не перша наша спільна робота. Раніше, як відомо, всі орієнтувалися на російський "формат": саме там диктували вибір акторів. А тепер — негайно — треба розпочати захист свого виробника…
— Фільм Ітигілова — сьогодні, на жаль, не правило, а виняток. Не так багато тепер знімають прокатного кіно — для дітей, і дорослих.
— Справді, де воно, українське кіновиробництво? Де український продукт? Я не проти, щоб в ефірі українського ТБ був російськомовний контент. Але в нашого глядача сформувалася стійка "залежність" від московських акторських облич. Наче без них не можемо обійтися?
Хоча розумію: це — бізнес. Є хороші продюсери, котрі можуть оцінити рівень актора, не зважаючи на те, звідки він походить. Але оцінка "меншовартісність", на жаль, лишається. І лишається штампованість підходів: мовляв, усе, що не з Москви, — провінція. Така собі ментальна залежність від російської телекартинки.
Культивована і нав'язана зовні меншовартість залишила шрам на цілих поколіннях. Лише тепер стали усвідомлювати, що обличчя "російського брата" справді почало працювати на ту гуманітарну катастрофу, в якій опинилася Україна…
Постає питання: а чи справді ми були братами? Трагічні події на сході об'єднали українську націю — не за етнічним чинником, а за духом. Українці дали світу волелюбство. Кажуть — "русский бессмысленный и беспощадный бунт". А покажіть, де він? Більшість бунтів були українськими: Коліївщина, під проводом Кармелюка, далі — наші бунти проти кріпацтва…
Та й серед декабристів були українці. А в Росії якщо й були бунти, то лише на тих землях, які не потрапляли під кріпацтво, — Північний Кавказ, Дон, Урал.
Бунт роблять вільні люди. А кріпацька система Росії— це біда тих народів, які були кріпаками набагато довше, ніж українці. І це позначилося на їхній ментальності.
— Ірмо, кажуть, ви категорично відмовилися зніматись у російських фільмах, хоча там гонорари немаленькі, серйозна промоція в СНД. Це принципова позиція?
— Коли почалася війна, в мене були певні гонорари від зйомок у російських серіалах, я багато давала на благодійність. Але потім відмовилася співпрацювати з російськими кіновиробниками.
Зрозумійте, мені неприємно бути навіть "у кадрі" на машині з номерами чужої держави! Або тримати в руках "інші" грошові банкноти, а потім вдавати, що я "афігенная русская деревенская баба". Це в той момент, коли серед знайомих є поранені… Це — не сумісне. Я — на екрані — "русская баба", а в нього ручки і ножки немає "завдяки" росіянам…
…І ось одного дня я випила 200 грамів коньяку — і склала всі повноваження зі зйомок у росіян. Мені аплодували. А я вийшла й думаю: що ж далі робити? Звикла бути в цьому постійному русі. Так, серіали — це конвеєр. Хоча там ти не ловиш "зірок", тому що всі зірки розписані на обличчя іншої країни. Ти майже завжди граєш на другому плані. Хоча бували і попадання, тільки тому, що хтось злітав зі зйомок...
У нас мали би бути свої "Друзі", "Няні", "Свати". Це питання нашого бажання. Вибирайте: ви робочі бджоли у вулику — чи просто трутні?
— У чому, на ваш погляд, найголовніші проблеми сучасного українського кіновиробництва? Як ці проблеми можна подолати?
— Тепер перед кіновиробництвом постають важкі проблеми — фінансові, законодавчі. Треба робити реформи — швидко. За 1—2 роки. Не тільки в галузі кіно, а й у галузі театру. А далі — шукати можливості допуску інвестицій. Внутрішній ринок потребує захисту, повернення квот на телебачення для українського продукту.
Ви ж ніколи не примусите тих гендиректорів, котрі не вважають за потрібне долучитися до побудови української держави, а думають лише бізнесом, стати патріотичними… Тому квота — важлива, щоб захистити свій простір.
Так, українського продукту мало. Але замість російського "мила" можна показувати, наприклад, бразильські серіали. Побачите, через місяць бабусі їх дивитимуться із захопленням. Це як людина кидає курити і переходить на жуйки.
Більшість російських серіалів не становлять художньої цінності. Яка різниця: Педро любить її чи Петя? Але завдяки серіалам цілі покоління українців прив'язуються до певної країни, до спільного минулого. Це працює на підсвідомість… І коли наша людина подивилася новини, поплакала за полеглими бійцями, а далі — російський серіал… Висновок: "А все-таки в Советском Союзе было хорошо…"
Дякувати Богу, що хоча б тепер на ТБ немає свідомого знущання з українців. Того всього, що вони "назнімали", перевиконавши план на тему Другої світової війни.
— Ваші колеги кажуть, що ви майже весь свій вільний від театру чи зйомок час витрачаєте на волонтерську діяльність, на підтримку наших бійців у зоні АТО…
— Так, я їздила в зону АТО. Там із багатьма здружилася. Потім передавала передачі в госпіталь. Далі все потягнулося — пішли концерти, бригади. Перезнайомилася з волонтерами: знаю, хто чим займається. Маю номери бригад, дивізій — знаю, що для них потрібно…
Також маю зв'язок із декількома надійними волонтерськими організаціями, з якими співпрацюю безпосередньо.
Бути волонтером — це непросто. Потрібно "тотально" займатися тільки цією діяльністю.
Однак знаю, що більше їм допоможу, не втрачаючи своє акторське ім'я.
Звісно, колеги з нашого молодого театру активно відгукуються. Наприклад, актриса Римма Зюбіна. В Молодому театрі є люди, котрі постійно допомагають армії. Хтось більше, хтось менше, як виходить.
— Цікаво, які творчі "формати" найбільше сприймають наші воїни, коли ви перед ними виступаєте на прифронтових ділянках чи у шпиталях?
— Це концерти в імпровізованому стилі. Коли відвідую хлопців, то звідти й виходять розваги, анекдоти. Одне слово, концерти. Театр народжується тут і тепер. "Організованих" концертів не роблю.
Їхала нещодавно в поїзді, зателефонував знайомий, який пішов на фронт добровольцем. Поговорили, я кажу: "Може, тобі щось веселе, якийсь анекдот розповісти?" Або телефонують знайомі, які на передовій: "Ану заспівай нам сороміцьких пісень!" І я відчуваю, що настрій поліпшився. Я для них працюю як "подружка-подушка"…
Ну й так само у госпіталь заїхати, набрати різних масок, зробити приколи, розваги, вони всі регочуть…
Звісно, зараз готуюся до театральної прем'єри, часу обмаль. Тому попросила: мовляв, давайте зіграю прем'єру вистави, а тоді знову буду волонтером!
Можливо, поїду на схід у визволені місця? Хочу просити нашого художнього керівника показати там "Бабу Прісю" — в Сєвєродонецьку, Маріуполі.
— На сцені Молодого театру згодом з'явиться вже досить популярна серед театралів п'єса "Баба Пріся", в якій ви граєте літню жінку. Що для вас є надскладним, коли потрібно зануритись у образ людини, котрій далеко за 80?
— Це глибинна тема. Трохи важко грати жінку, в якої "все було". А в мене ж — усе попереду. Їй 86 років! Це інший внутрішній об'єм, якого мені не вистачає. Допомагають спогади про своїх бабусь. Зробити бабусю в казці чи в одноплановій постановці неважко, коли володієш природою перевтілення. Але "наситити" сценічну бабусю багажем життя — це, власне, інше…
— Серед ваших захоплень, які стали чимось більшим, ніж захоплення, — виготовлення ляльок-мотанок. З чого все почалося?
— Мені завжди подобалися мотанки. Спочатку з допомогою майстрині зробили двох ляльок — Оленку й Іринку. Потім почала цих ляльок мотати для себе. Далі мене стали запрошувати на благодійні аукціони. Наприклад, збирали кошти для апарата гемодіалізу, а у Львові проходив аукціон "Гараж" для безхатченків. І я подумала, що виставляти свою блузку чи фотокартку якось не дуже… Тому й вирішила виготовляти ляльок: це ж власноруч! І так пішло…
У мене є мрія: зробити виставку майстрів-професіоналів, які виготовляють мотанки. Бо в мене, скорше, "мотанки-сувеніри" від Ірми Вітовської.
Образи ляльок народжуються в голові, потім знаходжу тканину. Зразу видно, що це я й мої роботи. Є люди, які навіть вишивають костюми для мотанок. У мене ж лише комбінування різних тканин, фурнітур, а обличчя виходять індивідуальні. Тому хочу зробити не просто "виставку мотанок Ірми Вітовської", а виставку українських майстрів. Ніхто ж не знає, що буде в майбутньому? Можливо, колись я візьму "Оскара"? І ці мотанки згодом коштуватимуть уже інших грошей…
— Чого, на ваш погляд, чекає сучасний глядач від українського театру?
— Зараз усі чекають не "театру", а перемоги, миру, спокою. Реформ. А що стосується мистецтва? Нині час відкривати й надолужувати те, що було втрачене. Треба доводити на міжнародному рівні, хто ми і які наші предки. Має бути знято багато документалок. Адже багато чого можуть сказати костюми, орнаменти на цих костюмах, знаки, кольори, їх покрій. Які народи впливають на цей покрій? Я думаю, що недарма у 30-тих роках минулого століття найбільше було знищено істориків, фольклористів, мовознавців.
— Багато телеглядачів заново відкрили вас для себе після телепроекту "Мій малюк зможе" на "1+1".
— Це суцільно "мій" формат. Надзвичайна складність проекту "Мій малюк зможе" полягала в тому, щоб стати рідним другом не те що батькам, а 3-річним дітям. Бо дитина може закритися, і ти її нічим не підкупиш. Це не 7 і не 12 років, коли можна домовитись, і дитя зіграє на камеру.
Я втішена, і це без жодних побрехеньок, це можуть підтвердити батьки: коли йшла коридором, то всі ці малюки висіли на мені, вони забували навіть про батьків. Це незвичайна любов, я навіть ховалася від них.
— А ще в одному телепроекті — "ШоуМастГоуОн" — ви перевтілювалися в зіркових персон. Хто з них вам найближчий за темпераментом?
— Гарік Сукачов! Я вибрала цього персонажа — і зрозуміла, що "зроблю" його. Навіть не обов'язково передати його вокально, головне — характер. Але ніколи я не думала, що зможу спародіювати Михайла Поплавського! Ще були — Ніна Мавієнко, Едіт Піаф…
Для мене саме це шоу — авантюра. Тому що поруч серйозні конкуренти — професійні співаки. Я була єдиною драматичною актрисою в компанії. А коли є реальна людина, то жанр пародії — рентген. Треба зачепитися за певну рису характеру і навколо неї трудитися, ліпити, щоб вийшло щось схоже. Стати маскою, мімікрувати, пластично існувати, навіть мислити як інша людина. Так-так, навіть інтелектуально стати на її рівень — підвищитися або понизитись. Як казала актриса Алла Демидова: "В рампі на великому плані видно, які книжки актор читає".
— У деяких інтерв'ю ви кажете, що ніколи не знімалися б у фільмах, де є романтизація війни. Але ж фільми про війну знімали і будуть знімати.
— Не треба боятися робити з війни "екшн". На кшталт фільмів "Лють", "Порятунок рядового Раяна". Ці картини не повинні приховувати страшних речей, але паралельно мають показувати — подвиг, відчай хлопців.
Або фільм "Список Шиндлера"… Коли герой починає витягати з концтабору цих людей, перейматися їхніми долями. На всю чорно-білу стрічку є лише один кольоровий момент. Наші кіборги — це наша "Троя". Це шикарні герої-троянці: абсолютно сучасна "Енеїда"…
Що стосується глибинного матеріалу, то я люблю, коли знімають людину в часі. Кіно про війну має бути таким, щоб глядачі не хизувалися й не переймалася, якими вони будуть офігенними "у формі", з автоматом. Щоб у них не провокувалося це бажання.
Ми ж бачимо, як росіяни "зомбували" своє населення. І ця війна визріла — із віртуального світу перейшла в реальний. Можливо, це наслідок такого собі приниження великої імперії, яка зрозуміла, що вона втратила свої колонії? Але неможливо у ХХІ ст. володіти колоніями…
— І, нарешті, таке запитання: хто ті люди, котрі найбільше вплинули на формування вашої особистості?
— Це мій театральний учитель Богдан Миколайович Козак. Він дав мені ремесло. Можна бути талановитим, до безумства органічним. Але якщо немає школи, то на самій органіці важко існувати. Також можна бути дуже розумним, раціональним, володіти ремеслом, але не горіти. Одне слово, багато різних нюансів. Що стосується загальнолюдського — то це дідусі, бабусі, батьки. Я знайома з багатьма письменниками, художниками, фотографами, дизайнерами, лікарями… Це всі, кого посилає Господь…
Сподобалася стаття? Підтримай «Морс»!
ПриватБанк
UAH: 5168 7520 1787 2691
USD: 4731 1856 0525 1914
ПриватБанк
UAH: 5168 7520 1787 2691
USD: 4731 1856 0525 1914
