Хто такі гуцули? Факти, які мало хто знає

Гуцули — етнографічна група українців, що живуть у Карпатах: Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області України (Верховинський, Яремчанський, південна частини Косівського й Надвірнянського районів Івано-Франківської області, Путильський та південна частина Вижницького району Чернівецької області і Рахівський район Закарпатської області). Територія Гуцульщини в Україні – 6,5 тис. км². На півночі Румунії – Мармароські гуцули.

Попри всю свою відмінність від решти українців, навіть своїх найближчих сусідів, гуцули стали оберегом усієї нації. Образ карпатця символізує Україну нарівні з образом козака з південного степу. Різниця лише в тім, що перший живе і дише на повні груди, а інший став надбанням історії. Завдяки гуцульським мотивам маємо одну перемогу на європейському конкурсі пісні й хочемо наступних. Усю Велику Україну (а саме так називають на Гуцульщині решту держави) дедалі частіше репрезентує малесенький здиблений горами край. Чому? Хто вони? Навіщо вони нам, Україні, світові?


Бунтарі й першопрохідці

Гуцулів назвали гуцулами не самі гуцули і було в тому мало приємного. Волохи, тобто предки молдован і румунів, так обзивали своїх неспокійних сусідів, гірських поселян. «Гоц» або «гуцул» означало буквально «розбійник». І річ не просто у бажанні одних збагатитися за рахунок інших — навпаки: горяни звикли цілком по-робінгудівськи «забирати в багатих і роздавати бідним». Бути дукою, паном і вивищуватися над іншими серед них і досі не прийнято. Ба навіть шанобливе українське звертання «пан» тут досі не вживається. «Справедливим розподілом» промишляли й Олекса Довбуш, й Устим Кармелюк — легендарні українські бунтарі. Та й найперша письмова згадка слова «гуцул» пов’язана із заколотом. У документах 1754 року значиться, що якась «гуцулка» буцім спалила панові маєток і за те була страчена…

Але хто ж ті «гоци» і «гуцули»? Одні науковці кажуть, що то людська мішанка з різних половецьких, печенізьких та інших кочових племен, слов’ян, румунів і пізніших утікачів від панщини, фактично — козаків. Мовляв, на їхній основі сформувався й законсервувався в горах такий ось своєрідний етнос. Згадують навіть теорію пасіонарності (пасіонарії — енергійні, вольові люди, які, зокрема, не визнають суспільних обмежень і готові, наприклад, терпіти злигодні в горах або дніпровських плавнях заради свободи). Нібито цим можна пояснити небувалий темперамент гуцулів. Більшість же етнографів сходяться на тому, що гуцули — це справді окрема стародавня народність, і виходять при цьому з явної однорідності в їхній зовнішності та звичаях. Хведір Вовк твердить: «Це чистий етнічний тип — чужі домішки дуже невеликі. Гуцули рішуче не належать до чужих східних народів (узи, печеніги), але до українського племені». Хто з них ближчий до істини, не можемо сказати. А ось думка про те, що в Україні два «полюси пасіонарності» — Запоріжжя на півдні й Карпати на заході, — погодьтеся, цікава…

Самі себе гуцули називали «ирстєни» — схоже на «християни», а можливо, навіть на староруське «крестьяне», тобто «селяни», «поселяни» — ті, хто заселював гори. Першопрохідці, піонери! Вони казали про себе: «Що ирстеєнин хотів, то аби пани його не збиткували». Гуцули-ирстєни ніколи не знали панщини, ще й через це були й залишаються волелюбними.

Ще одна цікава версія. Був собі такий турецький коник — «гуцул». Він прижився в горах, бо є одним із найдосконаліших коней у світі: найбільше тягне, найменше їсть. Не дуже красивий, невеличкий, із чорною смугою від голови до хвоста. і дуже-дуже витривалий. Тільки такий міг вижити в суворих умовах Карпат та ще й допомогти вижити людині. Карпатські поселення просувалися з долин у гори завдяки саме отаким коникам. і нібито від них ирстєни дістали свою назву. Що ж нехай і так… Але є й такий варіант: не «гуцул» — розбійник, а «кучул» — кочівник. Ну звісно, бо чоловіки-горяни кочували: в теплу пору — на полонини, де трави шовкові та випас для «товару» файний, а восени — в долини, де на них чекали хати та сім’ї. Цей ритм актуальний і нині. Саме волохи, які нарекли гуцулів гуцулами, навчили їх полонинському ремеслу та багатьом іншим премудрощам життя в горах. І мешкають обидва народи й досі поруч, практично не змішуючись. Румунські коні й корови спокійно переходять кордон, напасаються в Україні й потім прямують додому, а пастух спокійно спостерігає за цим, знаючи, що ніхто худобини не зачепить.


«Трошки дикі» французи

А звідки взялося гуцульське плем’я, раз не жило в Карпатах одвіку? Гори завжди були прихистком для непокірних і в’язницею для провинених. Ще римляни засилали сюди через Дакію (Румунію) своїх вигнанців. Є здогади, що серед них заслали й легендарного мудреця Овідія (гора Овід у Карпатах, біля Кутів). Звісно, було б занадто казати, що гуцули — нащадки римлян. Скоріше вже правда те, що це кельти, які осіли в Карпатах у часи великого переселення народів. До речі, паралель Галичина — Галлія (тепер Франція) — Галісія в Іспанії — Португалія простежується не лише в назвах оцих країв і країн, а й в назвах сіл, річок і гір. А ще, наприклад, у тому, що на заробітки гуцули їхали найперше до Франції. В гуцульських коломийках звучить цілком кельтське «дана-дана». Або візьміть «їдальну жабу» — є й така в Карпатах. Ось вам і «провансальський делікатес»! А ще там живе Лісовик — викапаний галльський Сатир…

Скажемо більше — висловлюються цілком серйозні гіпотези, що нібито й біблійна Галілея якось пов’язана з Галичиною, а Понтій Пілат — вихідець із Карпат. Чом би й ні? Адже етнічні римляни не керували іудейськими територіями, не бажаючи брати на себе відповідальність за часто огульні й небачено жорстокі вироки місцевих правителів. Пілат нібито був галлом або галичанином (може, це одне й те ж?).

Але то дуже вже глибокі надра історії. Значно ближчим до життя виглядає таке. Одне придунайське плем’я — слов’янське чи кельтське, його ще називають рутенами — дуже невдало розташувалось на роздоріжжі історії. Хто куди тими шляхами прямував, бив і товк їх. Рутени не мали іншої ради, як податися в гори, подалі од напастей, і стали там «гоцами», «гуцулами»… Така-то біда в гуцулів…

Як воно сталося, що саме гуцули вважаються мало не символом усього українства, його відродження? Секрет нехитрий — просто вони ЗБЕРЕЖЕНІ. Як етнос, як культура, як цілісні особистості. Вони точно знають, ким є, а сучасній людині цього дуже бракує. І не лише мешканцеві Великої України. А може, йому навіть менше, ніж глобалізованому та уніфікованому західноєвропейцеві. Чому гуцули збереглися? Тому, що це гірський народ. Сюди менше потикається цивілізація в особі усілякого людського непотребу. Тут суворі умови існування залишають спосіб життя незмінним. Тут так гарно і так до всього того звикаєш, що ніколи не поїдеш звідси назавжди, якщо на цій землі народився.

Та й чого в Карпатах не жити? Влітку — хоч і тяжка селянська праця, зате серед казкової природи. Взимку ж навпаки — роботи небагато, сиди й займайся творчістю: вишивай, тчи, різьби, розписуй писанки, складай пісні, відзначай численні та яскраві свята. Цей одвічний цикл побутує на Гуцульщині й досі. Парадокс: нестача землі породжує тягу до всякого народного ремесла. Основа ж гуцульського існування — це тваринництво, оскільки орної землі в Карпатах дуже обмаль. Свій «товар» (худобу тобто) люди годують із пасовиськ і сінокосів. Навіть кажуть: «Пороти землю гріх». Гуцули вирощують худобу, стрижуть вовну, виробляють усіляку естетику. З того й живуть. І так буде завжди. Це диктує гірське життя. Його вимоги такі жорсткі, що змушують і людину ставати гострою. Ніхто чужий між гуцулів не вживається. Просимо тільки не плутати з гостюванням. Приймають тут так, ніби ти не просто собі допитливий турист, а найпочесніша особа. Стелитимуть і годуватимуть, не спитавши, хто ти і звідки, поки сам не скажеш. Але жити, мішатися з ними… Чужих до громади не приймають. Така-то біда в гуцулів…


Який же він — той загадковий гуцул?

Високий, має типово римський ніс, чорне й по-кінському цупке волосся, але світле обличчя й вузькуваті темні, зрідка блакитні очі. Довгі ноги й руки з довгими пальцями. Жінка — маленька, струнка, весела, жвава, гарної вроди. Дуже бистрі в рухах, рішеннях і розмові. І красиво вбрані — це неодмінно.

Гуцули страшенно люблять одяг і мають до нього великий смак. Яскраво вбираються й чоловіки — навіть із золотим оздобленням. У давнину одяг був надзвичайно дорогий, передавався з покоління у покоління. І гуцул гуцула міг убити за нього. А ще — за зброю. Вважалося, що озброєний гуцул — нормально одягнений гуцул. Якщо за своїм широким поясом маєш лише два пістолі, то ти, певно, бідний чоловік. І люблять себе показати. Гуцул ходить світами, не лише щоб людей подивитись, а й щоб його побачили — як гарно він убраний, як гордо танцює, як вправно вміє працювати. Подекуди оселя в цих людей — ніби суцільна світлиця, вся у вишиваних рушниках, килимах і різьбленні. Самі часто живуть у «літній кухні», а хата — то для гостей, на показ.

Гуцул волелюбний і самостійний. Не потерпить жодних вказівок збоку, сам собі голова. Він має перебільшене почуття гідності (якщо гідності взагалі може бути забагато). Звісно, зараз ніхто зі зброєю ні на кого не кидається, а раніше часто доходило до «головництва» (це коли топірцем по голові). На що ображається гуцул? Якщо хтось скаже йому «дурний», він може ще пропустити повз вуха, але якщо «дурний гуцул» — о-о… Не ризикуйте! Гуцул так піднесений у собі, як Говерла над Україною.

Люди це гарячі до безмежжя, але й напрочуд делікатні, уміють себе стримати. Дуже ввічливі, з генетичною внутрішньою культурою. Звертаються виключно на «ви», хай навіть до хлоп’яка-шестикласника. І від того, що дуже гарячі, гуцули здавна не пили спиртного. На все весілля (двісті чи й більше людей!) виставляли чвертку горілки. З однієї чарочки всі накуштуються й кажуть: «Понюхав корка». Але якщо хто примудрявся випити, то часом ставав дуже буйним. Міг приревнувати, розгніватись — і за топірець… Що було, те було, вбивали запросто, але — «справедливо». Адже гуцули були й залишаються глибоко віруючими християнами. Стільки церковних свят, як у них, немає ніде. Були язичниками, жили серед природи — Божого творива. Усі коляди, маланки-щедрівки просякнуті біблійним змістом, але знайшлося в них місце й сонцю, вітру, дощу. На Юрія пускають з верхів запалене кочело-колесо, як цього ж дня робили в язичницькі часи. І якщо на більшості території України войовничий атеїзм знівелював і язичництво, й християнство, то тут вони співживуть у гармонії чи, коли хочете, в модній нині еклектиці. Надто вже багато міфів про наших любих горян. Почалося все з наддніпрянця Коцюбинського та його «Тіней забутих предків». Цей роман, а потім усесвітньо відомий фільм вірменина Параджанова створили дуже таємничий образ «дикого» гуцула.


Ой, мамо, що буде?

Справді, а що ж, власне, станеться з гуцульською традицією? Чи розчиниться вона в океані глобалізації, потішивши світ гарними витребеньками, чи законсервується у власному соку? Певно, трохи того, трохи іншого. А загалом гуцульство житиме і, значить, не стоятиме на місці. Жорсткі рамки гірського побуту не дадуть розсипатися на друзки. Киптар залишиться на плечах, бо легкий і добре захищає од вітру. А ще до нього так личать найсучасніші джинси. Авто не замінить коня, бо той пройде там, де техніка безсила і взагалі недоречна. А гуцульські музиканти й далі гратимуть по весіллях почергово на електроніці й на автентиці. Туризм гуцулів теж не зіпсує. Кажуть, уже не буде гіршого, ніж їм зробило пияцтво за радянських часів та пострадянське безробіття. Навпаки, туризм зачіпає улюблену струнку горянина — «показати себе». Пригадуєте? Плюс усе гуцульське, і це факт, дуже добре пристосовується до сучасності, залишаючись собою. Навіть у Америці можна побачити речі з Карпат, підпасовані за останніми веліннями моди. Та й у Верховині милують око дівчата — «сорочечка до коліна, запаска по п’яти», а коли йде, то запаска розходиться… Дуже еротично й екзотично. Пишаються, що вони в центрі Європи (поблизу міста Рахова), вільні, гарні й зовсім не дикі. Ну, хіба що трішки… Для чужих.

---

© за матеріалами