Ви перебуваєте: Морс » Люди та життя » Діти, які нічого не хочуть: Що робити батькам сучасних підлітків

555|

Діти, які нічого не хочуть: Що робити батькам сучасних підлітків



Скільки батьків поки що не готові усвідомити, як вони самі позбавляють своїх дітей бажань, прагнень та надій. Багато хто не готовий визнати, що їхні діти зможуть впоратися самі.

Останнім часом у моїй практиці почастішали випадки, коли запит на сімейну консультацію звучить приблизно так: Що нам робити, щоб змусити його добре вчитися? Він нічого не хоче! Як це виправити?" чи так: «Як ми можемо допомогти дитині перестати лінуватися?» Батьки засмучені, стурбовані, вони не розуміють, що робити з підлітком, який нічого не хоче. Вони перераховують свої заслуги перед ним: і це зробили, і те купили, і туди звозили… А йому байдуже… аби модний гаджет не відібрали і в спокої залишили.


Що робити з підлітком, який нічого не хоче

Що ж відбувається зараз із сучасними дітьми? Чому вони такі? Ще одне питання, яке турбує більшість батьків – «що ми зробили не так, де помилилися?».

Спробуємо розібратися у тому, що відбувається. Чи винні в цьому батьки, і чи могли вони вчинити інакше?

Людмила Петрановська у статті «Травми поколінь» пише про те, як змінюються життєві настанови кожного наступного покоління в результаті подій, що відбувалися в житті попереднього.

Велика війна, голод та репресії, що сталися в середині ХХ століття, залишили свій травматичний слід у кожній родині нашої країни. Кожна сім'я втратила хоча б одного чоловіка, багато дітей росли, ніколи не бачачи своїх батьків або соромлячись їхньої пам'яті.

Матері військового і післявоєнного часу мали вижити за будь-яку ціну: вони працювали з ранку до ночі, давили в собі біль і жаль, вчилися бути стійкими і непохитними. І навчилися!

Їхні діти практично не бачили ласки, вони ходили в дитячий садок на п'ятиденку, намагалися у всьому допомагати, бути старанними та слухняними. З самого дитинства вони знали, що треба працювати, знали ціну шматка хліба, але при цьому мали невиразне уявлення про безумовну батьківську любов.

Власний досвід підказував їм, що любов потрібно заслужити, і любити можна лише якщо дитина добре вчиться, займається спортом, допомагає старшим, піклується про молодших братів та сестер тощо.

Впізнаєте? Під цей опис підходить більшість бабусь та дідусів покоління двотисячних років. Вони досі не можуть сидіти без діла, готові опікуватися і дітьми, і онуками, допомагати їм і морально, і матеріально. І для них досі головне, щоб не було війни, і щоб діти були нагодовані.

Тепер поговоримо про батьків сучасних підлітків. Які життєві установки керують ними?

Вони діти дітей війни. І вони теж із самого раннього дитинства знали, що треба багато працювати. Виросли в епоху тотального дефіциту, вони прагнуть того, щоб їхні діти мали все.

Пам'ятаючи про те, як було боляче та прикро, коли хотілося мати велосипед, але не було грошей (або велосипедів), учорашні діти намагаються дати дітям сьогоднішнім усе, що потребували колись самі.

Мама все дитинство мріяла бути балериною - і ось дівчинку водять на танці, не замислюючись, наскільки їй це подобається і чи хоче вона танцювати. Тато хотів стати чемпіоном, тож син обов'язково має займатися спортом. І зовсім неважливо при цьому, що син хотів би грати на скрипці або робити роботів.

Більшість батьків тепер мають вищу освіту, а дехто і не одну. Їм практично неможливо уявити, як це їхній син чи дочка не поступлять до ВНЗ. І ось ціла армія репетиторів займається з хлопчиком чи дівчинкою математикою, англійською чи фізикою, не звертаючи жодної уваги на те, до чого лежить душа у дитини.

Сучасні діти звикли до того, що за них все буде вирішено: і ким бути, і де жити, і якою машиною в майбутньому їздити. Вони не знають, чого насправді хочуть, бо за них завжди хотіли батьки.

Потреби батьків та дітей перестали відрізнятися. І коли я запитую дитину, чого б вона хотіла досягти в житті, вона слухняно переказує мені картинку, придуману для неї батьками.

Щоправда, іноді підлітки і молоді люди починають чинити опір нав'язаній їм картині світу, і ось тоді батьки ведуть їх до психологів і просять «полагодити іграшку, що зламалася».

Якось до мене прийшла мати з дочкою. Записуючись по телефону на прийом, вона сказала, що її дуже турбує, що дитина не знає, чого хоче.

Розповідаючи про доньку, вона постійно вживала словосполучення «ми»: «ми вчилися, ми були в лікаря, ми ходили на консультацію» тощо.

Коли вони прийшли до кабінету, з'ясувалося, що дитині 20 років. Про батька дівчинки мати нічого не сказала, тільки те, що розлучилися вони понад 15 років тому.

Донедавна дівчинка була слухняною, робила те, що хотіла мама, старанно навчалася, до клубів не ходила, ночувала вдома. А потім почала «бунтувати» і почала відстоювати своє право на особисту територію (зачиняти двері до своєї кімнати), на особисте проведення часу (проводити вихідні без мами), на особисті почуття (зустрічатися з рідним батьком, незважаючи на протести мами).

І мама забила на сполох! Як же так? Дочка більше не любить маму, не слухається, не поважає, робить все на зло тощо. Стала водити до фахівців, в різні клінікии, і врешті-решт привела до мене.

Я запропонувала їм побудувати картину своїх стосунків за допомогою кінетичного піску та колекції маленьких фігурок. Вони підійшли до пісочниці з протилежних боків. Спочатку сиділи мовчки, не знаючи, з чого почати, дівчина за звичкою чекала вказівок від матері. Потім нерішуче підійшла до шафи із фігурками.

Перше, що вона взяла, був паркан, яким вона позначила кордон у піску між собою та матір'ю. Потім ще один, далі два живоплоти і кілька ялинок. Мамі стало не по собі.

Вона теж пішла до фігурок, взяла кілька диких звірів, поставила їх серед ялинок, пояснивши, що дикі звірі живуть у лісі. Далі, щоб не ставила у піднос дочка, мати знаходила спосіб доповнити, покращити чи змінити становище. Через годину кожна фігурка, поставлена ​​дочкою, була оточена тими, які поставила мати.

Коли вони закінчили, я запропонувала їм помінятися місцями і поглянути на картину з іншого боку. І тільки в цей момент мати побачила, наскільки тісно її доньці, наскільки мало у неї вільного простору і наскільки сильно вона душить її своєю турботою.

Вона вперше зрозуміла, що насправді для неї нестерпна думка, що дочка піде від неї, і вона знову залишиться сама і ніхто більше не любитиме її так, як раніше.

І почала розповідати про те, що її не любили батьки, і коли в неї народилася дочка, вона вирішила, що, нарешті, у неї з'явилося своє власне джерело кохання, яке вона сховає від усіх, берегтиме і піклуватиметься про нього.

Вона завжди знала, як буде краще для доньки, вона обрала їй найкращий дитячий садок, найкращу школу, водила її в різні гуртки, загалом, «життя на неї поклала», а в результаті вийшло, що дочка не має власного життя, власних бажань, є тільки мама та її надії. І як хотіти чогось самій, вона не знає.

Я почала працювати з дочкою, а мамі рекомендувала іншого фахівця. Через кілька тижнів дівчина спромоглася вимовити вголос слова «я хочу піти на весілля до тата», «я хочу перевестися в інший ВНЗ, тому що я хочу бути дизайнером, а не менеджером з продажу».

Ця історія із благополучним фіналом. А скільки батьків поки що не готові усвідомити, як вони самі позбавляють своїх дітей бажань, устремлінь та надій. Багато хто не готовий визнати, що їхні діти зможуть впоратися самі, зможуть визначитись із вибором професії.

І щоразу, позбавляючи дитину права на власну думку, особисту територію, вони тим самим перетворюють її на людину, яка «нічого не хоче». Адже хотіли як краще...

Сподобалася стаття? Підтримай «Морс»!
ПриватБанк
UAH: 5168 7520 1787 2691
USD: 4731 1856 0525 1914



© знайдено в мережі