Гени, пам’ять і біль: чому одні п’ють, а інші — ні

Алкоголь — не просто напій. Це дзеркало, у яке кожен дивиться по-своєму. Для одних він — смак свободи, для інших — шлях до забуття. Він може розкрити щирість, а може оголити порожнечу. Науковці кажуть: усе вирішують гени, ферменти й дофамін. Психологи додають — дитячі спогади. Соціологи ж вважають, що справа у культурі. Та насправді алкоголь лише підсвічує те, що вже є в людині. Історія алкоголю — це історія людської душі без фільтра.

Алкоголь — це лакмус людського «я».

Алкоголь — найстаріший наркотик, який людство узаконило ще до того, як навчилося рахувати роки. Він входить у життя не як отрута, а як спокуса. Хтось любить терпкий запах вина, що нагадує стигле літо й м’яку втому після праці. Хтось не уявляє вечора без кухля холодного пива, де гіркота хмелю м’яко стирає дратівливість світу. Хтось смакує коньяк або віскі, ніби перевіряє власну витримку. А хтось заливає в себе самогонку, від якої можна засвітитись у темряві, і каже: «Це ж своє, натуральне». Алкоголь наче лакмусовий папір людської природи, бо він показує, хто ми є без фільтра. Одних він розслабляє, інших оголює, третіх — нищить.

Науково все починається з того, що спирт діє на нейрони, як хакер на систему безпеки. Він блокує гальмівний нейромедіатор ГАМК, розслабляючи м’язи, і водночас підсилює дофамін, що дає відчуття радості, легкості, свободи. У перші хвилини після ковтка мозок думає, що став щасливішим. Але парадокс у тому, що та сама хімія, яка створює ейфорію, через деякий час запускає нестачу і людина тягнеться до наступної дози. Це не слабкість, це чиста фізіологія.

В організмі спирт розкладається двома ферментами: алкогольдегідрогеназою (ADH) та альдегіддегідрогеназою (ALDH2). Якщо другий фермент слабкий або має мутацію (а це у спадок, і не лише в азіатів, як часто пишуть), ацетальдегід — проміжна токсична речовина — накопичується в крові. І тоді настає «алкогольне пекло»: серце б’ється, шкіра горить, нудота, головний біль, відраза. Саме тому деякі люди фізично не можуть пити: їхній організм реагує на спирт, як на отруту. Інші ж розщеплюють його швидко, не відчуваючи отруєння, — і це створює хибне враження сили. Бо чим легше п’ється, тим ближче межа.



Далі в гру вступає нейрохімія винагороди. Люди з певним варіантом гена DRD2 A1 мають менш чутливі дофамінові рецептори, вони слабше відчувають задоволення від звичайних речей. Алкоголь для них — коротке замикання, кнопка швидкого щастя. Саме такі найчастіше стають залежними, не тому що «нема волі», а тому що мозок потребує сильнішого стимулу, ніж у більшості. А є й інші — ті, в кого рецептори надчутливі. Для них навіть келих вина може викликати тривогу, прискорене серцебиття, запаморочення. І вони відвертаються від спиртного назавжди, не розуміючи, чому інші п’ють.

А ще є психіка — великий режисер у тіні. Якщо дитина бачить, як батько чи мати п’яніють, кричать, принижуються, мозок закарбовує: «алкоголь = небезпека». І навіть через десятиліття тіло реагує миттєво — запах спирту, блиск пляшки, шум голосів запускає стару тривогу. Це не «моральна позиція», а психосоматичний захист: тіло саме не дає повторити чужий сценарій. А в когось навпаки, алкоголь пов’язується з теплом, піснями, святом, і тоді келих вина стає частиною безпеки. Ми не просто п’ємо – ми п'ємо спогади.

Соціологія робить решту. Там, де алкоголь частина обряду, ритуалу, культури – він підкоряється людині. Там, де він засіб забути – він підкорює людину собі. Українці, як і багато народів, мають подвійне ставлення до спиртного. Ми засуджуємо пияцтво, але романтизуємо застілля. Ми кажемо: «Та трохи можна», і не помічаємо, як «трохи» перетворюється на втечу від реальності. Ми любимо вино за філософію, пиво за легкість, коньяк за статус, самогон за ілюзію натуральності. Але рідко замислюємось, що насправді шукаємо не смак, а стан. Алкоголь лише відкриває двері в той стан, який ми могли б знайти без нього, якби мали до себе довіру.

І тут головне: одні спиваються не через слабкість, а через поєднання генетики, болю, середовища. Інші не п’ють, бо їхнє тіло чи психіка відмовились від цього досвіду. А є такі, що живуть до старості, іноді дозволяючи собі келих вина чи кухоль пива і залишаються тверезими всередині. Це не сила, не слабкість, не мораль — це баланс. Людський організм дивовижно мудрий: він сам знає, що йому потрібно, якщо його слухати.

Алкоголь — це лакмус людського «я». Він може бути приємним акомпанементом до життя або тихим отруйним дзвоном, який поступово вимикає свідомість. Ми всі різні, бо наші ферменти, гени, дитячі спогади й страхи різні.

І тому кожен ковток — це не просто рідина, а діалог із самим собою: навіщо я це роблю, і чи справді мені це потрібно?

---

© знайдено в мережі