Ольга Броварець - наймолодший доктор наук в Україні (27 років)

Ольга Олександрівна Броварець — український біофізик, доктор фізико-математичних наук (2015), лауреатка премії Scopus Awards Ukraine 2016 року в номінації «Найкращий колектив вчених, який досяг значних наукових результатів без західних колаборацій» (разом з Д. М. Говоруном) і премії Президента України для молодих вчених (2010), провідний науковий співробітник відділу молекулярної та квантової біофізики Інституту молекулярної біології і генетики НАН України.

Авторка понад 100 наукових праць, опублікованих переважно у провідних міжнародних виданнях. Має високі наукометричніпоказники: індекс Гірша 20 у Scopus (826 цитувань, 41 документ) і 19 у Google Scholar (839 цитувань) (станом на червень 2016 року).


Про сімейну викладацько-наукову традицію

Спочатку дисертація була для мене справою сімейною – батьки свого часу через низку обставин не зважилися на це, проте згодом шкодували. Я подумала, що добре було б заповнити цю «прогалину» – довершити ними почате. Коли вже справа дійшла і до докторської, то вирішила їм нічого не казати, аби зайвий раз не турбувати своїми проблемами. Все-таки докторська відрізняється від кандидатської – це якісно інший рівень відповідальності. Батьки дізналися про мій науковий ступінь із повідомлення на фейсбуці Університету. Брат зателефонував і запитує: «Тут мені на роботі кажуть, що ти докторську захистила. Це правда?» «Правда», – відповідаю. Всі знали як багато я працюю, тому трапилася така несподівана сподіванка.

У дитинстві я часто бачила, як батьки поверталися надвечір з роботи в крейді, зі стосами курсових. На підсвідомому рівні виникла певна засторога до викладання – потрібно багато часу і зусиль вкладати у когось. Наука – це інше. Тут вкладаєш у дослідження, а результат – твій. Можна і треба, звісно, гордитися видатними особистостями, яких ти виховав. Але, принаймні нині, це не моє. Мої «вихованці» – це мої наукові розвідки і здобутки, їхня поширеність та затребуваність у світі.


Про наукову роботу молоді та високі результати

Високий результат можливий тільки через уперту працю і залюбленість у те, що робиш, – коли живеш цим захоплюючим процесом.

Наукова робота важка і рутинна. Із величезного масиву того, що доводиться перешукати, перечитати, у пригоді стає лише мізерна частина. Тому науковці – «золотошукачі», які пересіюють тонни руди заради маленької крупинки цінності.

Майбутнє науки – це рейтингування науковців за наукометричними показниками! Не потрібно зрівнялівки. «Принцип людяності» тут не мотивує, для науки він пагубний. У науці, як і у спорті, у чесному змаганні перемагає сильніший.

У суспільстві склався стереотип, що наука – це сиві професори в окулярах, але ніяк не молодь, не дівчата. Ці уявлення потрібно змінювати. Адже молодість і завзяття для науки не менш потрібні, аніж досвід і традиції. На заході – це, насамперед, справа молодих, амбітних, сповнених сил та енергії. Часто говорять, що там науку роблять аспіранти, звісно – під керівництвом супервайзерів.

Молоді науковці часто зіштовхуються із консерватизмом у науці – із небажанням старшого покоління ділитися науковими лаврами, їм дуже важко впускати у свій світ щось нове, адже воно може порушити усталений порядок речей. І до своєї роботи я відчувала подекуди скептичне ставлення, проте кількість цитувань моїх публікацій, що невпинно зростає щороку, вказує на те, що запропонована нами модель нестримно входить у науковий обіг.

Часто молоді закидають відсутність стажу. Але що таке стаж – сидіти на роботі з 9 до 18? А результат? Доцільніше виставити показники, а далі – діло за людиною – за рік вона їх виконає, чи за п’ять, чи розтягне на все життя. Тоді мова йде вже про продуктивність. А стаж для молоді – це лише скляна стеля.

Залишає бажати кращого оплата інтелектуальної праці в Україні. Звісно, можна кинути все і піти в бізнес, мати заробітки на порядок вищі. Але для мене дуже важливо бачити результати своєї роботи. У бізнесі результат – це гроші. В науці, жертвуючи певними речами, я бачу результат, який мене тішить, – публікації у фахових виданнях світового рівня, їхня актуальність та затребуваність, – все це дає мені віру в той результат, на який я працюю.


Про міжнародні публікації

Коли я побачила, що мої колеги друкуються за кордоном, то запитала себе: «Чому я не там? Якщо я не пишу англомовних текстів, не напрацювала матеріал, то хто за мене це зробить?! Значить треба сідати і працювати!»

Коли в тебе є українськомовні статті – це чудово, але це є у всіх! Не мати міжнародних англомовних публікацій – це приреченість на небуття.

Звісно, спочатку було важко: мовна переорієнтація, дуже прискіпливі, навіть необ’єктивні рецензії, упереджене ставлення до мене як до українського автора. Проте все це долається наполегливою працею і вірою в те, що робиш. Після кількох вдалих публікацій стало легше, з’явився досвід, упізнаваність, науковий авторитет. На сьогоднішній день мене запрошують бути рецензентом у міжнародних наукових журналах. Це дуже важливо, бо – це оцінка рівня професійності.

Потенціал наших наукових видань величезний – якщо інтегрувати україномовні наукові публікації в закордонну науку, це б спричинило інформаційний вибух. Тому потрібно відходити від консервативних стереотипів і намагатися потрапити до світового наукового простору. І держава повинна розумно і ефективно спонукати до цього!


Про прикладну цінність моделі нестабільного геному

Синтетична біологія прагне створити штучний геном. Але, не розуміючи, як він працює, зокрема, як робить помилки, – це шлях в нікуди. Оскільки ми це вже знаємо, сподіваємося, це відкриває неймовірні можливості для синтезу геномів. По суті ми зможемо запрограмувати їхню долю.

Джерело мутацій закладене в самій ДНК, адже без цього еволюція не була би можливою. Для виживання популяцій потрібні мутації.

Що важливо – мутагенний ефект може спричиняти лікувальну дію. Убити ракові або вірусні клітини ми зможемо, ввівши у їхню ДНК аналоги основ, ініціювавши так звану мутаційну катастрофу.

Не секрет, що сучасні антиракові препарати дуже токсичні через штучність – разом із патогенними клітинами вони вбивають і клітини організму. За нашою моделлю мутагенез викликається сполуками природного походження, а відтак токсичність зведена до мінімуму!


Про закордонну співпрацю

Нагорода від Scopus, яку Дмитро Чеберкус, директор департаменту науково-технічного розвитку МОН України, порівнює із олімпійською медаллю, стала для нас повною несподіванкою. Приємно вразила саме номінація «Найкращий колектив вчених, який досяг значних наукових результатів без західних колаборацій». Із «значними науковими результатами» все зрозуміло – це оцінка нашої роботи, а от «без західних колаборацій» – угадали стовідсотково нашу принципову позицію! Ми свідомо йшли без західної підтримки, щоб за собою зберегти пріоритет. Очевидно лише Scopus знає, як це важко, і може гідно оцінити!

Український пріоритет має бути за нами – не хочемо пускати до своїх піонерських публікацій іноземців, бо є ризик, що згодом вони перепублікують роботу, зроблять на неї посилання і скажуть, що це їхнє досягнення. Потім довести авторство неможливо. Історія науки знає чимало таких сумних прикладів.

На сьогоднішній день наше дослідження досягнуло того етапу, що без допомоги західних колег далі ніяк. Наразі у нас є запрошення до співпраці з міжнародними партнерами на паритетних умовах. Паритетність дозволяє нам зберегти свої наукові досягнення і працювати на Україну та своє дослідження, а не на замовлення, тому ми на цьому наполягаємо.

Співпраця з іспанськими колегами дозволить нам вийти на новий високомолекулярний рівень нашого дослідження, а з медичними установами плануємо зробити пробний зразок препарату.

Патріотизм – це, перш за все, професіоналізм. Тому наш фронт – наука.


Про докторську дисертацію

Докторська для мене не трофей, з якого залишилося здувати пилинки, адже справа життя здійснилася. Для мене це визнання країною того, що я отримала високу кваліфікацію і тепер можу далі розвивати в собі цей потенціал. Це база, необхідна молодому вченому для того, щоб далі продовжувати дослідження, маючи певну наукову вагу.

Ступінь доктора наук в Україні має свої плюси і мінуси: для одних це додаткові можливості, а інші кажуть: «ти вже доктор – і заспокойся, треба ж підтримати тих, хто тільки йде в науку».

Важливо, що моя дисертація має наукову значимість. Було дуже приємно отримати позитивні відгуки на автореферат моєї роботи від знаних професорів з Канади, Японії, Польщі, Іспанії.


Про подвійний захист

За вимогами МОН, якщо не пройшло п’яти років від захисту кандидатської, то докторська має бути повторно рецензована Спецрадою за тією ж спеціальністю. Оскільки в Україні інша спецрада (крім Університетської) з біофізики функціонує лише у Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна, то після першого захисту мені зателефонували з Харкова і сказали, що «робота подобається, всі нею зачитані, але просимо приїхати для повторного захисту». І процес запустився по-новому… Це було нелегко, але дуже корисно для мене. Уявіть собі – одним із трьох рецензентів був корифей молекулярної біофізики зі світовим ім’ям – професор Михайло Семенов. На запитання рецензентів довелося відповідати без підготовки, як-то кажуть «з коліс»...


Про персоніфіковану роль особистості

Роль особистості в науці далеко не вичерпана. Багато важливих речей робить команда, але будь-яка команда має очільника, який бачить процес комплексно, того, хто керує цим процесом, того, за ким, зрештою, команда йде не озираючись. Це так звані «законодавці моди». Хотілося б увійти до того ареалу дослідників, які будуть архітекторами наукових експериментів. На таких засадах нам би було цікаво попрацювати в майбутньому.


Про жінку в науці

Для мене важливі приклади успішної жінки в науці – такої, яка попри ґендерну нерівність, завантаженість в житті реалізувалася у багатьох сферах. Я відкидаю тенденцію всецілого присвячення себе роботі із запереченням сім’ї, дітей. У житті потрібно знаходити час на все.

Професор з Канади, який писав відгук на автореферат моєї дисертації, розуміючи, якої завантаженості та самовіддачі потребує подібна робота, не міг повірити, що я жінка. Він навіть у відгуку написав «he» (він), за що потім довго перепрошував.


Про речі, що надихають

Оперна музика підживлює. Коли чуєш таку бентежну красу, то зроджуються нові відчуття, в уяві виникає новий асоціативний ряд. Дуже часто після вистав приходжу додому з шаленим бажанням зробити і у своїй галузі щось грандіозне. Коли бачиш, як самовіддано люди відпрацьовують на концерті, то розумієш, що і свою роботу мусиш робити не гірше.

Заняття спортом – для мене це не просто захоплення, а діяльність, що загартовує характер, силу волі, витривалість, бажання перемоги. Крім підтримки фізичної форми дає моральну насолоду. Заплановане тренування ніколи не відкладаю на потім.


Про відпочинок

Для мене поняття «робота / відпочинок» можливі лише в такій бінарній опозиції, причому першочерговою є робота.

Для людини, яка працює по-справжньому, відпочинок – велика цінність. Помітила таку закономірність: коли достатньо не попрацюю, не вдається повноцінно відпочити чи навіть гарно виспатися.


Про художню літературу і не тільки …

Коли на екзамен з геометрії для отримання додаткових балів потрібно було підготувати творче завдання, я, ліцеїстка, за ніч написала віршовану казку про геометрію і оформила це гарненькою книжечкою. Вчителька мене дуже хвалила, і досі, коли зустрічає, каже, що для її дитини це була улюблена казка (а вже й дитина виросла). Тому для отримання додаткових можливостей я можу не спати і навіть писати вірші.

Мене захоплює українська класика, зокрема творчість І. Нечуя-Левицького асоціюється з теплом – простота українського побуту, душевність, глибинність, краса, життєва філософія. Читання такої літератури – своєрідний відпочинок.

Часто в житті надію дає перечитування розвідок, біографій, листування відомих особистостей, зокрема видатних вчених. Усе, здавалося, б: проблеми, невдачі, неприємні ситуації. А читаєш – і у них було не все гаразд, і їхня робота робилася наперекір усьому. Тоді собі міркуєш: «Люди це пережили – і я переживу». Акумулювати і враховувати досвід поколінь – дуже корисно і повчально.

---

© за матеріалами