Як було виявлено резус-фактор?

22 липня 1935 року в Чикаго народився хлопчик на ім'я Алан Дарроу. Через тиждень він помер від гемолітичної жовтяниці. Причиною смерті був ще невідомий науці резус-конфлікт. Нещасна мати, за професією лікар, присягнулася народити знову, хоча розміняла вже п'ятий десяток. Вона знала, що у наступної дитини обов'язково буде жовтяниця, від якої немає засобів. І все-таки місіс Дарроу дотримала свою клятву. Для цього їй, звичайному терапевту, треба було наодинці з'ясувати природу таємничої хвороби.

В юності Рут Рентер (пізніше, місіс Дарроу), 1895 року народження, нічим особливо не виділялася. Хіба що балакучістю і бажанням бути всім корисною, щоб потрапити в центр уваги. Ці якості визначили вибір першої професії: Рут стала телефоністкою. Років в 28 їй довелося їхати в одному купе з дитиною-інвалідом, і допомагати малюку. В ту ніч Рут зрозуміла, що їй подобається піклуватися про хворих. Вона віднесла свої заощадження в медичний коледж і стала вчитися на педіатра. В процесі познайомилася з приємним фізіологом на ім'я Честер Дарроу, дещо молодшим за неї. Вони стали чоловіком і дружиною. Диплом отримувала вже вагітною, в 1930 році. Народила дівчинку, через два роки - другу. Хотіла ще сина.

І ось, коли Рут було 39 років, на світ з'явився Алан. На вигляд - цілком здоровий хлопчик. На другий день він пожовтів і ослаб: ворушився мляво, пищав тихо. Діагностували «еритробластоз плоду». Ця назва нічого не пояснювала. У крові новонародженого було багато еритробластів, тобто незрілих еритроцитів, ще нездатних розносити кисень. Печінка переробляє їх, виділяючи білірубін, від якого жовтіє шкіра. Ніхто не знав, чому так відбувається. Діагноз поширений: лише в Сполучених Штатах з 100 мільйонами населення еритробластоз вбивав за рік до 10 тисяч немовлят, в основному білих. При легкій формі допомагало переливання крові, яке зробили і Алану Дарроу.

Жовтизна зникла, але Алан ослаб так, що не міг смоктати груди. Його почали годувати сумішшю, але Рут обурилася: її молоко має робити дитину сильнішою, штучники ж мляві. В пляшечку Алана стали наливати грудне молоко його матері. Дитина начебто почала видужувати, але тільки-но Рут сказала чоловікові-фізіологові «здається, наш малюк видужує», Алану стало гірше. Його рвало, він більше не міг їсти і ледве дихав. Через два дні настала болісна смерть.

Протокол розтину: печінка і селезінка збільшені, в них виявлено ​​масу еритробластів, мозок серйозно пошкоджений, череп заповнений кров'ю (безпосередня причина смерті). Нещасна Рут відчувала, що сама погубила хлопчика своїм молоком, і що не буде їй спокою до тих пір, поки вона не народить знову. Але спочатку треба зрозуміти, як впоратися з жовтяницею.

Побут сімейства Дарроу змінився. З подружньої спальні Рут переїхала в передпокій - під тим приводом, що там стояв телефон, і до хворих дітей часто викликають ночами. Насправді місіс Дарроу втратила сон: ночами вона читала і думала про жовтяницю, а вдень ​​на роботі обговорювала свої думки з колегами. Вірніше, намагалася обговорювати, тому що побачивши її в лікарняному коридорі, лікарі звертали вбік або ховалися на сходовій клітці, аби не вступати в безплідні розмови. Це ж божевілля - ну куди народжувати після сорока з таким діагнозом? Жовтяниця, що супроводжує еритробластоз або гідропс (та ж патологія, що починається ще в утробі матері), щадила старшу дитину. Але раз проявившись, вона вже не залишала сім'ю і тяжіла над нею прокляттям. Нічого тут не поробиш. Загалом, слухати потік свідомості Рут могли тільки її старша дочка та єдина подруга. «Що робити, - скаржилася їм Дарроу, - якщо я можу думати тільки вголос?»

За два роки вона вивчила все написане про жовтяницю новонароджених з часів Гіппократа і сформулювала власну теорію. Дарроу міркувала так: якщо під час патологічної вагітності ніяких особливих симптомів мати не відчуває, це не її хвороба. З тканин дитини навіть при легкій формі завжди страждають еритроцити. Таку вибірковість ураження можна пояснити тільки тим, що материнський організм виробляє антитіла проти еритроцитів плоду. Рут опублікувала про свою здогадку статтю в медичному журналі. Балакучість і тут підвела: роботу ніхто не став читати, тому що вона вийшла занадто довгою - 40 сторінок! На ті часи, для повідомлення про важливе відкриття і навіть для теорії це було занадто.

Але в чому причина конфлікту матері і немовляти? Дарроу відкинула думку про відмінність груп крові: жовтяниця починалася, навіть якщо за відомою тоді типологією AB0 у матері і плоду була одна група крові. Про те, що бувають і інші типології, знала лише одна людина. І ця людина дала обіцянку мовчати.

Звали цю людину Філіп Левін. У двадцяті роки він працював в Рокфеллерівському інституті під керівництвом батька гематології Карла Ландштейнера, який відкрив групи крові. Ландштейнер був диваком. У лабораторії просто бог, але за її межами - зацькований і боязкий суб'єкт. Переїхавши з Європи в Штати, де на нього молилися, він все ще поводився як жертва переслідувань. Так, Ландштейнер віртуозно грав на фортепіано, але не торкався до інструмента, який стояв у нього вдома. Він говорив: «Почну грати, так сусіди теж почнуть, а цього я не перенесу». Ландштейнер думав, що група крові для кожного організму індивідуальна. Він уже розділив рід людський на 4 частини, відкривши агглютіногени A і B, і мріяв знайти інші фактори, щоб формула крові кожної людини стала індивідуальною, подібно до відбитків пальців (зауважимо, що про ДНК тоді ще не знали).

Так ось, Левін відкрив фактори M, N і P, які не викликали аглютинації і не мали клінічного значення. Ландштейнер відчував, що за цим криється щось більше. Для такої загадки Філіп Левін як дослідник здавався простакуватим. І коли в юнака закінчився термін контракту з Рокфеллерівським інститутом, Ландштейнер не став його продовжувати. На прощання він взяв з Левіна слово, що той не буде шукати нові групи крові.

Але життя само поставило перед Левіним цю задачу. Влітку 1937 він завідував лікарняною серологічною лабораторією в Нью-Джерсі, коли до нього надійшов зразок крові молодої жінки, яка ледь не померла після переливання крові чоловіка. Але ж у них обох одна і та ж група - перша. Сироватка крові хворої викликала аглютинацію еритроцитів чоловіка. Левін став перевіряти цю сироватку на сумісність з кров'ю інших донорів, і виявилося, що для пацієнтки годиться кров тільки одного з семи донорів з першою групою. Це співвідношення неухильно відтворювалося в експерименті. Воно явно вказувало на якийсь розподіл за групами крові, не пов'язаним з антигенами A і B. Знайомий Левіну акушер тут же припустив зв'язок феномена з еритробластозом плоду - адже хвора народила мертву дитину з гідропсом. Пора публікувати статтю, але Левін тягнув, не бажаючи порушувати обіцянку, дану Ландштейнеру, якому був усім зобов'язаний.

Тим часом Рут завагітніла. Трапився викидень, не пов'язаний з гемолітичною хворобою. Поки що клімакс щадив нашу героїню, вона ще могла народити. Дарроу жадібно ковтала все нові статті з гематології, в надії, що наука зробить крок вперед і допоможе їй.

Влітку 39-го Левін все ж надрукував свою роботу. Група Ландштейнера відразу ж відповіла на неї. Новий помічник батька гематології, Олександр Вінер, досліджуючи фактор M у людини і макак-резусів, натрапив на ту ж реакцію, що і Левін. Кров 85% людей реагувала на антитіла до знайденого в еритроцитах макак білку. Таким донорам Вінер дав назву резус-позитивних. Решта мали негативний резус. Тепер з еритробластозом все стало ясно: коли резус-негативна мати виношує резус-позитивний плід, кров дитини може змішатися з кров'ю матері. Її організм починає виробляти проти резус-фактора антитіла, які і обрушуються на плід. Серед азіатів і чорношкірих негативний резус рідкість, але з білих сімей в групі ризику - майже 12%.

Рут Дарроу негайно зробила аналіз на новий фактор. Їй повідомили, що резус позитивний. Це призвело Рут у відчай: красива теорія не підтверджується, а гемолітична жовтяниця виникає чомусь знову. Потім, через три роки, з'ясувалося, що то була помилка, і резус, звичайно, негативний. Але Рут не могла чекати ці три роки. Їй було вже 45, залишався останній шанс. Вона вирішила народжувати у себе на роботі, в чиказькій лікарні для жінок і дітей. Відповідальність за все, що відбувається Рут взяла на себе.

До самих пологів 21 вересня 1941 року плід активно ворушився в утробі. В останні дні вагітності і під час пологів Рут намагалася дихати глибоко, щоб навіть при нестачі еритроцитів кров дитини стала багатшою киснем. Це було виправдано: коли перерізали пуповину, рівень кисню в крові новонародженої дівчинки виявився в нормі, незважаючи на велику кількість непотрібних еритробластів.

Жовтяниця проявилась через годину. Незважаючи на переливання плазми, дівчинці ставало все гірше. За добу її печінка помітно збільшилася в розмірах. Ще трохи, і білірубін завдасть смертельного удару. Тоді Рут вирішила повністю замістити кров дитини. Резус це чи ні, антитіла діють в крові. І якщо їх прибрати разом з кров'ю, все припиниться. Дівчинці перелили цільну кров в кількості, що дорівнює одній третині всього об'єму в організмі, і повторили цю процедуру двічі. Вводили також глюкозу і препарати для профілактики внутрішніх кровотеч, від яких страждав Алан. За турботами про дитину Рут і не помітила, як їй стукнуло 46. Через добу після забутого дня народження дівчинка пішла на поправку.

Сім'я Дарроу знайшла нарешті спокій. Щороку 22 липня всі збиралися за святковим столом, згадуючи Алана. Багаторічна напруга дорого коштувала Рут. Вона померла в 61 рік, коли головному її творінню - дівчинці Гейл - було всього лише 15. Гейл виросла справжньою красунею, і дуже здоровою, просто кров з молоком. Коли вона вийшла заміж, «резусну хворобу» більше не лікували переливанням крові, а запобігали імунізацією материнського організму сироваткою, яку створив Левін. І вже виросло перше покоління лікарів, які в очі не бачили еритробластозу.

---

© за матеріалами