Сокира - необхідна річ в житті кожної жінки

Сьогодні я зрозуміла одну важливу річ. Саме потрібне придбання у житті жінки - це сокира. Не шуба-чоботи-туфлі-сумочка. Сокира.

Точно вам кажу.

Я тут купила одну. По акції, в супермаркеті. Хороша така, фірмова, з помаранчевою довгою ручкою. Мені її запропонувала дівчина-промоутер. "Хороша сокира! - сказала вона, - купуйте, знадобиться!" Я і купила. І не пошкодувала. Майже відразу і знадобилась.

Поклала я її зверху у візок з продуктами і покотила до машини. Дивлюся, а на парковці мужик так щільно до моєї свою машину поставив, що мені двері широко не відкрити і сумки туди не пропхати, а з іншого боку від машини - бордюр, і відкривати двері незручно. І сам мужик стоїть поруч і сумки свої в багажник вантажить. І тут я така під'їжджаю. З візком. З сокирою. Подивилася я на нього і на його машину. І він на нас подивився. З сокирою. І раптом усміхнувся мені, як рідний, і каже:

"Давайте, я допоможу вам сумки в багажник ваш завантажити, а то я близько машину поставив, а з іншого боку - бордюр і незручно ..." "Давайте, - погодилися ми з сокирою, - спасибі вам велике". Бувають же такі чудові люди!

Ну, завантажив він мої сумки і поїхав. Я сокиру поклала на підлогу переднього пасажирського сидіння, сіла і поїхала спокійно додому. Ну, як "спокійно". П'ятниця, народу повно, ще всі за місто прагнуть, квапляться. І один на світлофорі як мене обжене, як подріже, та як загальмує різко, прямо переді мною, на червоний. Так я трохи йому в зад і не в'їхала. Сантиметр залишився. Він такий виходить і починає кричати:

"Як ти водиш, та взагалі, та права купила, та треба поговорити".

"А чого не поговорити", - кажу. І сокиру так, не поспішаючи, піднімаю з підлоги. Вона від різкого гальмування з'їхала і ручкою мені в педалі майже вперлася. Заважає. Я виходжу і її виймаю. І в руках тримаю. "Чого ж не поговорити, - кажу, - ми завжди готові, - кажу, - до конструктивного діалогу". З сокирою. Той, який з ледь цілим задом, раптом відразу якось подобрішав. Настрій у нього, мабуть, покращився, і він радісно так каже: "Та я й сам винен. Поспішав. Різко загальмував. П'ятниця! Нерви! Вибачте!" Швиденько сів у машину свою і газанув під зелений.

Ну і ми з сокирою сіли і, не поспішаючи, додому поїхали.

Під'їхала до будинку, дивлюся - моє місце на стоянці біля під'їзду зайняли. Знову. Точно хтось, не з нашого будинку. Своїх-то я всіх знаю. А вони - мене ... Ну, гаразд. Я поруч на аварійку встала, думаю, зараз сумки важкі занесу в квартиру, а потім поїжджу по дворах - місце собі пошукаю. Сумки занесла, сокира залишилася. Дай, думаю, її теж додому заберу, в машині що їй лежати. Ручка яскрава, прикметна, раптом хто зазіхне. А ми з нею рідні вже майже. Взяла її і машину закриваю. І тут, дивлюся - водій, що моє місце зайняв, виходить:

"Ой, - каже, - а я місце ваше зайняв? Та я вже їду, вставайте, будь ласка! "І посміхається так по-доброму. "Хороших вихідних", - каже. І поїхав.
Я на своє місце встала, і ми з сокирою додому пішли. І вітер теплий в листках шелестів. І два, літніх ще, вихідних попереду було ... І сонце світило. Нам. З сокирою.

(Н.Іванова)

---

© знайдено в мережі