Про богему

Якось я закрутила роман з Художником і Музикантом (одна і та сама людина). Особистість різносторонньо розвинута і позначити його одним описовим прикметником важко. Людина із серії «я ще і на машинці можу». Будує, шиє, кухарює, знаходить вихід з будь-яких скрутних ситуацій, співає і робить ще багато чого. Так і уявляю, за декілька років він стане популярним за рамками Параті і я так, знизуючи плечима і затягнувшись цигаркою (не курю, але чому б і ні..), нібито знехотя скажу: «Так, він був колись моїм коханцем і готував мені обіди».

Протягом певного часу я працювала в чудовому магазинчику виробів ручної роботи в історичному центрі. Власниця магазину - надзвичайна жінка. Стовідсотково особистість творча з відповідними схильностями: завжди запізнюється, залишаючи навкруги себе суцільний хаос і ворох якихось ниточок, шматочків тканини, плям клею і розкид бусин, губиться в розкладах і іншій нудній рутині. Але як тільки справа доходить до створення нових цікавих речей, вона одразу ж входить в свою колію і ритм. Вона – Майстриня. Звідки беруться ідеї, абсолютно незрозуміло. Вона може місяцями робити одну лінію продуктів для магазина – пов’язки на голову і надзвичайні різнокольорові футболки і сукні. Потім раптом приволокти старі платівки, клей і штучну шкіру та почати робити сумочки. Одного разу я декілька днів чистила шмерґелем круглі шматочки дерева, які потім стали частиною обрамлення дзеркал. А якось вона сказала, що терміново необхідно зробити спідниці і сукні з африканськими принтами – зображенням людей і тварин. Я поспіхом веду підготовчу роботу, «терміново» перетікає в 2-3 тижні і раптом на вішалках вже красуються сарафани з пришитими і розмальованими будиночками і церквами Параті. Африканська тематика вже неактуальна. А ще один раз вона якось забула ключ в дверях магазинчика на всю ніч. Я зранку прийшла і відкрила двері, не дістаючи свій екземпляр. Але людям там не до крадіжок. Всі курять і п’ють ведуть богемне життя.

А ще вона одна з учасниць Народного Ансамблю (кльово звучить!) «Маракату». Ансабль пісні і танцю. Якщо відкинути всі асоціації з радянськими колективами, можна уявити таку собі постійно зростаючу групу надзвичайних людей, які грають на тамбуринах, трикутничках, гітарах (маленьких і великих), різних торохкалах, танцюють і співають бразильську музику. Маракату – це також стиль музики і танцю. Вони роблять це заради свого задоволення і відпочинку і для публічних виступів на вулицях міста. Що цікаво, більшість людей 30-40 років, у всіх діти, школи і інші клопоти. Але це не заважає їм насолоджуватись життям і бути настільки чудовими.

На одній з таких прекрасних вечірок я познайомилась з Поетом. Досі не знаю як саме його звати по паспорту, але це йому не заважає. Вже 14 років він подорожує Бразилією, пише вірші і прозу, в жодному разі не видає книги через агенції, а друкує все самостійно на принтері і продає книжки на вулиці. Ще вчора ми гуляли з ним під дощем, а після в барі за філіжанкою пива говорили про архітектуру.

Швачка. Неймовірно добра, проста і абсолютно без заморочок жінка. Шиє своїми руками і в’яже крючком пов’язки на голову, зворушливі дитячі суконця і купальники. Потім продає їх на пляжах. Як завжди, одним талантом людина не обмежена – вона грає на барабанах і смачно готує.

Дочка Швачки. Дочці Швачки, на мою думку, дуже пощастило. Мало того, що вона подорожує Латинською Америкою з самого дитинства, так ще і в моменти затишшя і довготривалих зупинках на одному місці, вона постійно оточена своїми і маминими талановитими друзями, приймає участь в перманентних колоритних святах, купається в морі і водопадах. А ще дівчина пречудово малює. Виходить дуже добре і чітко, малюнки яскраві та кольористі.

Музикант-мандрьоха. Його, ніби-то, приносить і відносить з міста в місто вітром. Мандрівник, що заробляє на хліб грою на гітарі. Інтернетом не користується, мобільного не має і при цьому в будь-якому місті у нього як мінімум 2-3 друзів вже є і ще ціла купа з’являється після приїзду. Він може йти вулицею, наприклад, з гітарою в чохлі, а з ним знайомляться інші браття-музиканти, запрошують його пожити разом, прийти на обід чи залабати якось увечері в барі. Він пише книжку про котів, пережив найнеймовірніші і цікаві пригоди. Розповідав, що день його народження збігся із днем ще одного знайомого і в кінці кінців вони святкували разом на якомусь острові в хатинці рибалки. Одного разу вони з другом грали на вулицях Параті, заробили гроші на автобус і махнули в Ріо. Друг через 3 дні повернувся, а він – ні. Мабуть продовжує свою подорож.

Чудії. Грань між творчою особою і особою з дивацтвами тонка, як я помітила. Тому тут часто зустрічаються ті, хто поєднує в собі обидві характеристики.

Скульптор. Робить статуетки мислителів і мудріїв з дерева. Вирізає ножиком прямо зі шматка дерева, а потім шліфує. Його можна було б ще назвати Папа Карло. Один такий Буратіно коштує хороші гроші і папаша почуває себе непогано, продаючи їх туристам на вулиці, хазяїнам ресторанів і іншим заможнім дядям і тьотям для декору їхніх будинків. У нього завжди розтріпане неакуратне волосся і якийсь лякаючий погляд. Спілкуючись з ним розумієш, що він дивний. Але не буйний. Від ножичка страждають лише деревинки, так що він Чудій мирний, хоч і іноді набридливий.

Скульптор №2. Цей вже виробляє фігурки із пап'є-маше. Дивні фігурки, я вам скажу. Некрасиві золоті русалки і мисливці на них. Мисливці нагадують обивателю дам в сукнях до долу і крислатих капелюхах. Розмірковує Скульптор №2 вголос філософськи і пишномовно, мандрує містом і не пріч потусити на шарових вечірких, на які його не запрошували.

Автор: Ольга Скосаренко

---

© за матеріалами